Розділ «25 Клин клином»

– А, видно відразу, що не жив у селі ніколи. Тим більше в такому маленькому.

– Що не так у селі?

– Тут усі як одне. Кожен ніби сам за себе – але всі мов рідні. Різниця у віці п’ять років – не різниця, бо всім хлопцям може не вистачити дівчат. Або навпаки. Чи… словом, такі були в мене смішні кавалери. Один навіть серйозно пропонував дочекатися його з армії. Дочекалася.

– Тобто?

– Антон Мазур. Знаєш його… про нього… Ми з однієї школи всі. Навіть у десятирічку до Величави, і то разом. Мазур – той хоч старший за Дімку, терпить, сопе. Дмитро – той взагалі малий, битися за мене хотів. Та де хотів – таки бився. В лоба дістав, але бився, поки я не поговорила.

– Дмитро?

– Ярчук. Про нього ти теж, певне, чув.

Щось ворухнулося глибоко в шухляді пам’яті.

– Ярчук Дмитро. Той самий, дезертир?

– Ну. Він менший за Антона на два роки, мене, виходить, на всі п’ять. Мазур усе бочком, бочком, а цей малий бігав за мною, мов цуценя, ще зі школи. Починають сміятися старші – лізе битися. Одного шарпнув зубами, от дістав від батька! По тому приходили, говорили з моїми, зі мною – чого, значить, хлопця дражню. Де ж я його дражню, коли сам собі в голову втовкмачив… А! – Вона легко махнула рукою, пальці ковзнули по чоловічому плечу. – Не судилося, бач. Усім трьом. Антона поламали, мене поламали, Дмитра малого, думаю, так само. Знаєш, коли дійшло сюди, що аж звідти втік, із Афганістану, – ніхто не питався як. Повірили відразу. То такий фацет, малим ще таким був… Без мила пролізе, без мила вилізе. Як знайдуть, то не скоро, повір мені.

– Я ж його не шукаю, – мовив Князевич, аби не мовчати.

– Так я й не про тебе. Взагалі. – Тепер Марія глянула на нього. – З нас трьох мені хіба можна ось так, клин клином. Про Антона чула від мами його… Теж, кажуть, хлопом не буде, навіть як вичухають. Два ланцюжки перервалися… Та й про Дмитра нічого не знаю: не втік, так убили б ті душмани чи як їх там…

Тема що далі, то більше не подобалася Ігореві. Якою заміняти, поки що не знав. Тому бовкнув навмання:

– Давно ти так?… Клин оцей свій…

– Знов типове хлопське питання. Ревнуєш?

– Цікаво. Може, справді забрати тебе звідси? Без жартів, подумаймо про такий варіант.

– Той хлопець теж до Києва кликав, до речі. В систему входить, ні?

– Що за хлопець?

– Попередник твій. Сам же питав, тепер ображаєшся.

– Ніхто не ображається. Все про тебе знав раніше, служба в мене така. Значить, тебе вже кликали до Києва. Цікаво, що ти відповіла.