Розділ «3 «Продукти» і Рейган»

«Продукти» і Рейган

Годинник показував по дев’ятій. Магазин уже благополучно відчинився.

Знайомі мужички в однаково заношених болонієвих куртках, один у синій, другий – у зеленій, привітались і чемно попросили закурити. Ритуал був знайомий, і Князевич, витрусивши з пачки одну «родопину», простягнув тому, хто стояв ближче. Дядько в синій куртці взяв цигарку, артистично підняв кепку з жовтого вельвету на знак подяки. Цей працював у магазині вантажником, його товариш – двірником у їхньому ЖЕКу, влаштувався через можливість жити в окремій малесенькій «готельці». Іншого виходу він не мав: рік як звільнився, відсидів за крадіжку, поки сидів – жінка виписала з квартири. Привела на його місце вчителя з інституту фізичної культури, і лиш особисте втручання Ігоря врятувало двірника від інвалідності, а педагога – від слідства та суду.

Поки пригощав мужиків цигаркою, привіталися ще кілька чоловіків. Князевич міг упевнено сказати: у мікрорайоні його впізнавали. Знали, де працює. Але не боялися, навпаки – поважали саме тому, що заходив у «Продукти» не з оперативної необхідності, як, наприклад, тутешній дільничний чи опери з райвідділку. Тут, у закутку, розмістився невеличкий відділ під назвою «Соки. Води». Поруч із ним альтернативно розташувався за ґратчастими дверима відділ з продажу алкогольних напоїв. І пересторога «Приносити та розпивати спиртні напої суворо заборонено» саме цього віддаленого закутка магазину не стосувалася. Бо приносити справді було не можна, зате ніхто не забороняв спраглим купити, попри наявність в асортименті марочних кримських вин, дешевого плодово-ягідного чи горілки, взяти по склянці соку, порцію тоненьких відварених сосисок із хлібом, котрий лиш недавно перестав бути безкоштовним додатком до них, та влаштуватися за грибоподібною стійкою в кутку.

Ще рік тому, до чергового і навіть звичного вже подорожчання горілки, з пияцтвом та алкоголізмом якось боролися, не надто вітаючи таке публічне, неприховане розпиття. Проте майже відразу після початку нового року й, відповідно, нового десятиліття звичайна пляшка «Русской» підскочила більше ніж на карбованець. І ставлення до цього процесу помітно змінилося.

Так, Ігор Князевич прекрасно знав: варто почати разом із соками продавати варені сосиски та «вокзальні» – шоколадні тістечка з глазур’ю на поверхні й промазані тонким шаром кислого варення – закуток «Соки. Води» вже перетворюється на кафе. Формально це означає: в кафе розпивати алкоголь дозволено. Якщо, звісно, купити його тут, поруч, а не приносити з собою.

Попит на горілку та інший міцніший за плодово-ягідне алкоголь не могла змінити навіть вкотре виросла ціна. Але факт, що можна пити не за найближчим рогом, на дитячому майданчику чи в підворітті, де сто відсотків замете міліційний наряд або налетять пильні дружинники, а в більш-менш цивілізованих та безпечних умовах, свою справу робив. Більше того: тут, у «Продуктах», віднедавна почали практику продавати в розлив. А це рятувало ті спраглі душі, котрі не в змозі були знайти таких самих, аби скинутися по два рублі і взяти на трьох. З появою напоїв у роздріб мужик, котрому вдома видали один карбованець на обід, міг собі дозволити, не чекаючи компанії, витратити ці гроші на поправлення здоров’я швидше, ніж колись.

Бар у «Продуктах» працював на межі легальності, фактично на грані фолу. Та його не закривали з простої причини: закуток «Соки. Води», як і загалом п’ятачок біля магазину, служив для довколишньої міліції безцінним місцем зі збору потрібної оперативної інформації. Князевич, оселившись у будинку навпроти, заходив сюди без жодної службової необхідності. У них на Богомольця [2] давно забули, що значить працювати «на землі». Цю роботу виконували працівники інших, нижчих ланок. Ігор завжди заходив сюди як приватна особа, мав ті самі потреби, що постійний контингент, за що місцеві аборигени його поважали. Зі свого боку, вони вкрай рідко зверталися до Князевича, щоб той допоміг вирішити своїми шляхами якусь проблему. Історія з двірником – швидше виняток, ніж правило, Ігор втрутився сам, за власним бажанням.

За двома високими скляними конусами, перевернутими гострям донизу та наповненими соками, томатним і яблучним, бовваніла Василівна – жінка, чий вік ніхто не ризикнув би визначити. Вона постійно мала однаковий вигляд: білий халат, хустка, схожа на головний убір санітарки, зачіска «хімія» та густо нафарбовані дешевою циганською помадою губи. За нею на стінці поруч із не новим, проте завжди актуальним плакатом «Пьянству – бой!» із зображенням алкоголіка з червоним носом, котрий скоцюрбився на денці пляшки з-під портвейну із написом «Вино», недавно з’явився новіший, актуальніший та злободенніший: «Нет нейтронной бомбе!». Художник зобразив у сіро-чорних тонах бомбу, схожу здаля на ананас, як його малюють у книжечках про лікаря Айболита. Цей ворожий «фрукт» перекреслювали навхрест дві жирні червоні смуги. У кутку на підвіконні бубоніла радіоточка.

Зазвичай неговірка, Василівна кивнула Ігореві, запитально глипнула на нього, не стрималася від оцінкового погляду:

– Красавець. Відпустка ще?

– Гуляю, – підтвердив Князевич.

– Та бачу. – Досвідчена в таких справах Василівна скривила кутик губ, що означало посмішку. – Що давати?

– Три сосиски, – замовив Ігор, тут-таки ж виправився: – Чотири давай. Томатний сік, сто «Русской».

– Коньяк є, – ніби між іншим мовила жінка.

– О! З яких див?

– Завезли ящик недавно. Директор у міськторзі вибив. План, знаєш…

– Знаю. Не кінець же місяця.

– А він на кінець місяця й вибивав. Тільки завезли аж тепер. Не тримати ж таке добро. В розлив пустили, дорожче виходить.