Розділ «32 Одне велике»

Одне велике

Марія була вдома. Князевич знав – вона чекає, і не стільки на його появу, скільки на звістку. Про це кричав вираз обличчя молодої жінки, коли вона незвично тихо привіталася з тим, із ким лише добу тому палко обіймалася в цій самій хаті, на тій-таки канапі, на яку обережно присіла, виставивши вперед забиту ногу.

– Дмитро Ярчук… загинув. – Ігореві здалося, що тут він знайшов правильне слово.

Марія зойкнула, тут же прикрила долонею рота, очі зробилися круглими і відразу якось потемніли. Вона й не могла зараз нічого доладно говорити. Та йому й не треба було розмов: наблизився, поклав руку на тремтливе плече, затим провів долонею по погано вкладеному зранку волоссю.

– Скінчилося все, Маріє.

– Для кого?

– Для нього. Для мене. Для тебе. Для всіх. Нічого більше не станеться.

– Лихого чи доброго?

– Лихого. У нас усе піде добре. Інакше не може бути. Інакше все дарма.

– Ти про що?

– Поговорімо потім. Коли я повернуся. А я неодмінно повернуся, Маріє. Ти ж будеш тут, як і вчора?

Вона схлипнула. Слів уже забракло. Та й слів на сьогодні Ігореві вже виявилося більше, ніж досить.

Вийшовши з хати, крокував широко, тримаючи руки тепер уже в кишенях незастебнутого плаща. Його зараз зовсім не хвилювало, чи нагадує він сам собі Алена Делона за манерою піднімати комір.

Зрештою, хай горить він синім вогнем.

Перетнув сільський майдан, пройшов до контори, як тут іменували селищну раду. На ходу мовчки кивнув жіночкам із бухгалтерії, поручкався зі схвильованим чимось головою, жестом зупинив потік слів, котрий ледь не вихлюпнувся з нього, – Палійчук уже напевне отримав ту звістку, яку мусили нині дізнатися в усьому Гайвороні. Ніби вгадавши його кроки, дільничний Козуб широко розчахнув перед Князевичем двері. Короткий потиск руки.

– Товаришу капітане…

– Знаю, – відрізав Ігор.

– Про що?

– Усі новини. Ще поговоримо, буде час. Зараз інше зовсім.