Розділ «Життя за життя»

Дивно, та Олексій зумів вплинути й на навчання друга. У передвипускному класі Тарас, якому допомагав із математикою Олексій, здивував учительку алгебри несподіваним поступом. Та й інші викладачі відзначили, що цей грубуватий здоровань вельми здібний учень, а не хамовитий переросток-тупак. Тарас перестав запізнюватися на уроки, адже щодня його будив дзвінок Олексія.

Батьки Тараса не дуже цікавилися сином і його життям, тож його майже завжди можна було знайти у Завійських. А Віка потай тішилася з цієї дружби й розцвітала, коли Тарас ведмедем сунув у двері вслід за щуплим сином. Олексій ріс без батька і досі був позбавлений авторитетного чоловічого впливу. Тож химерна дружба сина, спокійного, із непересічним інтелектом, лагідної вдачі, з неговірким боксером-однокласником Віку дуже тішила.

Вікторії давно нема... Вона вже ніколи не почастує варениками, не запросить повечеряти. Проте дружба двох дуже несхожих чоловіків не здулася з часом. Олексій гуляв на весіллі Тараса і, звісно ж, навпаки теж було. І ховав дружину Олексій, відчуваючи біля плеча надійне рамено друга. Та й Тараса, котрий розлучався із Юлею, не раз відтягував від пляшки саме Олексій. Щоправда, у Олексія від шлюбу, на відміну від бездітного союзу Тараса та Юлі, залишилася донечка, яку він обожнював...

До гарда підповзла Дара, повертаючи до дійсності:

— Забирай дітей, Тарасе! Біжіть у третій тунель!

Спогади вмить обірвалися, наче хтось висмикнув Тараса з того щасливого, хай іноді й болючого та розтріпаного, життя підлітків. Реальність вимагала бути тут і ніде більше. Тарас розумів, що відчуває дівчина, котра щойно стала свідком смерті батька, але він рішуче відштовхнув її зі зручної для ведення стрільби позиції.

— Ні! Разом відходимо! І відстрілюємося разом! — скомандував гард, сподіваючись, що привчена до дисципліни учениця підкориться його наказові.

І це спрацювало. Дзенькнуло щось і дзвінко задеренчало, покотилося долівкою. Підполковник миттю розпізнав цей звук. Хтось із нападників кинув у їх бік циліндр із газом. «Цікаво, «сонько» це чи отруїти хочуть?» — іскрою звилася думка, та випробовувати на собі дію в будь-якому випадкові Тарас, звісно, не збирався. Він крикнув, аби всі вдягли протигази. Навіть для наймолодших дітлахів тренування не минулися дарма — за мить усі виглядали мутантами з хоботами.

Вони бігли щодуху, але переслідувачі не відставали. Малюки не могли мчати швидше. Тарас розумів: їх ось-ось наздоженуть. Ясно, що зараз сюди й підкріплення підтягнуться.

Зненацька Дара звернула не в той коридор, тягнучи вервечку дітей за собою, і, змахнувши рукою у правильному керунку, гукнула: «Йди туди!»

У гарда не було часу, щоб розпитати дівчину про задум, але він сподівався, що учениця імпровізує не дарма. Підполковник кинувся у тунель, заманюючи мисливців за собою.

Дара ненавиділа ту свою здатність, але користала з неї. Може й не часто, та іноді вона не могла обійтися без цього, просто не могла. Усі геники вміли відсікати емоції, водночас умикаючи на повну потужність логіку. І Дара, хай була завдяки індивідуальному пакетові, який обрали її батьки, особливою, також знала, як діє кнопка «Вимкнути переживання». Врешті-решт, вона була однією з геників.

Мабуть, потужніший інтелект геників мимоволі винайшов таке перерубування кабелю до емоційної сфери, щоб йому — Великому і Жахливому — не заважали думати. Вдосконалене раціо геників було обладнане своєрідним запобіжником, що спрацьовував, блокуючи потужні сплески хвилювань, рятуючи себе — мозок — від перегрівання й виходу з ладу.

Коли тато впав, Дара мало не задихнулася від пекучої суміші емоцій: болю, люті, безсилля, розпачу. Мов перець чилі розсаджував їй горлянку. Вона врятувалася єдиним відомим способом. Дара вимкнула емоції, змусивши мозок працювати на максимумі, прораховуючи десятки комбінацій подальших дій.

Генетично вдосконалений головний комп'ютер із божевільною швидкістю перебирав варіанти, враховуючи всі наявні знання. Була задіяна схема підземель терапорту — мозок генички методично перевіряв плетиво велетенського лабіринту, всі входи-виходи, позначаючи червоними маячками глухі кути, в які потикатися не слід. Пам'ять блискавично підсовувала потрібні підказки, уява вмить розгортала перед внутрішнім зором дорогу за дорогою.

Її голова шпарко сортувала відшукані шляхи на три полиці: те, що не підходить — геть! на смітник; те, що може знадобитися — поки що відкласти; те, що неодмінно треба використати — сюди, сюди кинути всю потугу інтелекту! Мозок, відкараскавшись від емоцій, видав рішення.

Диво було в тому, що розум встигав із мільярдів асоціацій, спогадів, навичок, файлів інформації вмить знайти потрібне. Чари-мари — і звідкілясь виринула фраза з фільму: «Дій нелогічно! Це буде найлогічнішим!»

Наче із помахом палички мага-мозку виринув спогад про хованки. Колись вона, мале дівчисько (ще «Даруся» або «Дарця», а не тверде доросле «Дара»), бавилася у хованки з мамою.

Сміх був у тому, що трирічне пискля взагалі не заховалося. Дівча лягло на канапу і краєчком ока (вже тоді розуміло, що прямий погляд люди відчувають шкірою, спиною, потилицею — вони знають, якщо на них хтось дивиться) спостерігало за мамою, котра в першу чергу рушила до шафи й порпалася там, шукаючи донечку. Мама не звертала ніякої уваги на те, що знаходилося посеред кімнати. У картатій сукеночці на картатому пледі лежала Дарця — невидимка на виду.

Ще розум тицьнув у слово «зухвало». От вихопив його нізвідки, точніше, витяг із гігантської бібліотеки особистості, з якогось віддаленого на сотні світових років стелажа індивідуального всесвіту, з легкістю фокусника, що звільняє крілика з капелюха.