Розділ «Полювання»

Гард вів машину і приглядався до будинків знайомого району, вишукуючи очима стоянку смугастих жовто-чорних таксі, яких за вигляд і маневреність називали «бджілками». Нарешті він їх знайшов. Чоловікові обов'язково треба було поміняти машину вбивць на іншу, щоб його не вирахували геники за викраденим мобілетом. Оскільки таксі легко відчинялися, то чудово підходили для здійснення задуму. Підполковник погнав викрадену «бджілку» до сектора F.

Там завантажив перший-ліпший труп чоловіка й знову повернувся в район стоянки. Висівши із таксі на високій вежі «Україна Медіа Хаус», гард посадив мерця у водійське крісло і скинув машину вниз. Глянувши на палаючі уламки мобілета, Тарас усміхнувся, не зваживши на те, що тонка шкірка на обкусаній губі тут же тріснула. Тепер геникам знадобиться чимало часу, аби зрозуміти, що то не підполковник із «Гардіани» розбився на таксі.

Іншою машиною Тарас дістався у сектор А. Він трохи поблукав між будинками і нарешті пришвартував мобілет на закритому паркінгу, досить далеко від дому, де на нього чекали діти.

Гард задоволено відзначив, що його тіло оговталося від дії паралізатора. Близько години він згаяв на дорогу під землею до потрібного будинку. Добре, що він завбачливо видер із «бджілки» навігатор, адже легко загубитися в хитромудрих плетивах переходів незнайомого району. Підполковник зрадів, коли піднявся нагору до малих і побачив, що з ними все гаразд.

Повечерявши, він зібрав усіх у найбільшій квартирі. «Забув, як звати он ту, дрібненьку», — втомлено зауважив Тарас, збираючи докупи думки. Пам'ять у нього була чіпка. У ній легко закарбовувалась уся необхідна інформація. П'ятнадцять імен підполковник добре знав, а шістнадцяте чомусь не згадувалося. Мабуть, останні події були надто незвичними навіть для такого досвідченого вояка, як він. Силувано викликавши минулу ніч у пам'яті, гард зумів зосередитися і відновити асоціативний ряд, прив'язаний до малої. У мозку поволі замерехтіло: «Легка... Інертна...» Вистачило двох перших букв імені, він навіть не встиг продовжити свою вправу зі згадування, як із глибин підсвідомості вистрибнуло: «Ліда...»

— Андрію, Ларисо, Павле, Славку! Підійдіть до мене, — покликав своїх заступників, указуючи правицею на місце поряд.

Четвірка зібралася навколо нього. Минулої ночі Тарас не роздумував довго, коли назвав цих чотирьох старшими дитячих груп.

Кандидатура Андрія сумнівів не викликала. Хлопчина був найстаршим із усіх знайдених підопічних, хоч і без особливих задатків ватажка, але метким. Підполковник відібрав у його групу двох дівчаток: найменшу Світланку і Віру. Цю другу тому, що помітив, як дівча вправно опікується немовлям. Видно, у Віри був досвід у поводженні з такими маленькими дітьми. Четвертим членом групи Андрія став вайлуватий Степан. Поміркувавши, що групі буде важко через немовля, Тарас додав сюди цього спокійного, аж флегматичного, п'ятирічного хлопчика.

Під командування Павла гард віддав трьох хлопців. А сам семирічний командир, як оцінив його підполковник, був за натурою шибеником. Упертюха і задерикуватого розбишаку, мабуть, називали «важкою дитиною». Тарас із досвіду знав, що люди з такими характерами найчастіше стають неформальними лідерами, утруднюючи життя начальству. Через те підполковник вирішив таке: краще відразу навантажити малого непростими обов'язками, які вимагатимуть усієї його енергії. І це піде на користь іншим, а не у бешкети та непокору. Тож і групу Павла гард сформував із хлопців. Найстаршим, звісно, був сам командир. А от найменшим — трирічний Миколка. Це вередливе і розманіжене хлоп'я стало серйозним тягарем для хлопчачої компанії. Тарас волів би не мати такого доважка, але обирати не міг. Він сподівався лише, що малого спільними зусиллями якось та обтешуть старші діти, хай спочатку буде важкувато.

Як не дивно, навіть із найменшою Світланкою клопотів виявилось менше, ніж із цим некерованим вередуном. Коли Тарас знайшов Миколку, той навідріз відмовився покидати модуль. Кричав, пручався й навіть укусив гарда. А згодом відмовлявся їсти пластівці, котрі нашвидкуруч закалатав з молоком підполковник дітям на першу вечерю, вимагаючи паштет та варене яйце. Вгамувала малюка Віра, яка несподівано втрутилася у сварку, що могла перерости у бійку. Вона встала з-за столу, підійшла до малого, забрала його таріль, хутко вилила весь вміст в умивальник і сказала, що їжі він сьогодні більше не отримає. Коли вередун зайшовся у голосному ревищі, дівчинка взяла його за руку та відтягла до іншої кімнати, в якій і зачинила неслуха.

Пізніше гард дізнається, чому Віра так вправно поводиться з дітьми. Літо вона завжди проводила у бабусі з дідусем, котрі мешкали на фермі. Крім неї, на канікули сюди привозили ще молодших кузенів-близнюків. І, як зрозумів з її розповіді Тарас, старше покоління не мало часу опікуватися дітьми, тож Вірі доводилося займатися двоюрідними братами переважно самій. От вона й навчилася доглядати за малюками.

Сніданок минув набагато спокійніше. Миколка хутко ум’яв порцію яєчні. Лише наостанку бахур плюнув у горнятко свого командира, котрий щойно зробив малому зауваження. Тарас не втручався, коли розлючений Павло виволік неслуха у коридор і надавав йому стусанів. Малий верещав, ніби його різали, але гард уперто ігнорував подію, надаючи командиру хлопчачої групи можливість залагодити справу по-своєму.

Підполковник розумів, що не варто втручатись у всі сутички та суперечки дітей. Павло мусить здобути авторитет серед своєї групи. А витівки Миколки, якщо його не покарати, згодом лише частішатимуть та провокуватимуть нові сварки. Після наступної прочуханки, котра не забарилася, бо малюк відмовився переїздити з усіма у вибраний гардом будинок сектора А, Миколка трохи присів. Він більше не наважувався відкрито капостити і лише глипав на свого командира злим вовченям.

Про двох братів Лі, Вейгуана та Вейгу, котрі також опинилися в групі Павла, підполковник поки що якоїсь думки не склав. Шестирічний Вей і п'ятирічний Гу були схожі одне на іншого: чорне волосся, круглі плесканці облич із вузькими очима. Худорляві й... Звичайні китайці, яких у Києві чимало. Просто перелякані малі хлопці. Гард без зайвих роздумів наказав обом іти до Павла, і брати слухняно це зробили.

Своєю третьою помічницею Тарас призначив Ларису, оскільки довідався, що дівчинці через місяць виповниться дев'ять років. Тільки Андрій був старшим за неї.

Але гард керувався не лише віком дитини. Підполковник помітив, що мала, чи не єдина з усіх дітей, не заплакала жодного разу і щось намагалася робити. Енергія фонтанувала з цього дівчиська. І вона на все мала свою думку, якою ділилася з іншими, навіть якщо ліпше було би змовчати.

Коли Тарас відчинив квартиру, де знайшов Ларису, то йому довелося відібрати у дитини ножа. Ним дівчинка спробувала штрикнути незнайомця, котрий ліз у чужі двері. Нікого більше у модулі підполковник не побачив. Лариса потім пояснила, що вона безрезультатно і не один раз дзвонила мамі на роботу, бо та працювала у нічну зміну і чомусь не повернулася додому зранку. Батька та інших родичів у неї не було, жили вони удвох із матір'ю. І Лариса, щойно почувши, як хтось ламає двері, схопила на кухні найбільшого ножа та причаїлася в сховку.

Нажахана, бліда, але з відчайдушною відвагою, дівчинка кинулася на величезного незнайомого дядька й не заревіла, коли Тарас викрутив їй руку. Лишень намагалася мовчки звільнитись і навіть билася з ним.

Гард подивувався зі сміливості й рішучості дівчиська та призначив Ларису ватажком третьої групи, до складу якої увійшли ще Артем, Ігор і Ліда. Смаглявий шестирічний Артем був жвавою та непосидючою дитиною із блискучими, темними, мов ягоди терну, очима, в яких вирували питання і цікавість до всього, що відбувається довкіл.

Дворічний Ігорчик ще погано розумів, що сталося. Він часто заходився плачем, кликав маму, але його дуже швидко можна було відволікти від цього. Особливо добре забалакував малюка Артем, що відразу звертав увагу плаксія чи то на іграшку, чи то на інших дітей, чи давав йому окрайчик хліба, до якого Ігорко тягнувся рученятами і радо гриз. Тарас передбачав (і не помилився, врешті-решт), що дворічний малюк досить швидко забуде про маму й невдовзі сприйматиме оточуючих, як нову родину.