Розділ «IV»

Лев значуще подивився на Мстислава, а до Тугара мовив:

— Я не знаю твого брата і не знаю, чи він зі Світозаром. Та й воєвода далеко звідси. Але я все ж таки можу тобі допомогти.

— Дякую, князю! — схилив голову Тугар.

— Ти говорив, що десять років був серед соломоничів, а вони, ми переконалися, чудові воїни. Сподіваюся, ти також.

— Я багато чого навчився у лицарів Храму, але куди мені до їхньої майстерності!

— Такі воїни мені потрібні. А там, дивись, із Світозаром якось здибаєшся.

Тугар підвівся з лави і шанобливо схилив голову:

— Наказуй, князю!

— Почекай кілька днів. Нехай Стоян ще збагатиться на декілька зайвих гривень. Іди! Я знаю, де тебе знайти.

Коли Тугар пішов, Мстислав, який за всю розмову не зронив і слова, замислено сказав:

— Вони мені дуже допомогли. Якби не де Пардо, я застряг би під Звягелем надовго. А так один штурм — і місто було захоплене.

— Та й під Бакотою всі билися, як леви, — підтвердив брат. — Напевне, така доля воїна — щасливо врятуватися десь, щоб безглуздо загинути в іншому місці. Одне радує, що Едуард, наш побічний родич, живий.

— А Тугар? — запитав Мстислав. — Ти щодо нього маєш якісь плани?

— Кажу ж, такі воїни мені потрібні. А у де Пардо поганих не було.

— Навіщо тобі такі воїни? Щоб іти на Литву, достатньо й озброєних, із смердів.

Мстислав зачепив болючу для Лева тему, але той промовчав.

— Не для цього, — нарешті сказав він. — Тугара я кудись відправлю. Наприклад, до того ж Світозара.

— Чого він і добивається.

— Мені потрібні такі люди, — повторив Лев. — Щоправда, Тугар може виявитися звичайним хвальком, тому не завадить його випробувати. Хоч я не думаю, що він насмілиться мене ошукати. Собі ж вийде дорожче.

Мстислав затримався у Львові ще на три дні. Прощаючись, Лев заспокоїв його: