Розділ «XXVI»

Лев провів її поглядом.

— Ідіть і ви, — сказав король юнакам. — Вас чекає вчитель латини.

Юрій і Римунт неохоче підвелися.

— Але, батьку, я хочу бути присутнім, коли ти вирішуватимеш державні справи! — спробував заперечити Юрій.

— Aliis si licet, tibi non licet! — повчально сказав Лев.

— Що це означає? — поцікавився Юрій.

— А от нехай це вам перекладе вчитель!

Невдоволені такою відповіддю, юнаки покинули залу.

— Якщо це дозволено іншим, то не означає, що дозволено тобі! — переклав Захарій. — Боюся, князю, що колись твій син нагадає нам цей вислів!

Лев Данилович усміхнувся.

— Сподіваюся, що так і буде, — сказав він. — Але щоб так сталося, потрібно і нам потрудитися. Воєводо!

Діонісій Павлович став перед королем. Він був значно старший за Лева і навіть від Захарія, свого часу служив ще Данилові, проявив себе у війні з Бурундаєм і навіть відбив у темника сильно укріплене Межибоже. Тепер же Лев повелів Діонісію з’явитися у Львові. Незвиклий до подібної уваги, воєвода чекав наказу короля.

— Воєводо! Наказую тобі негайно відправитися у Тустань, — сказав Лев.

— Так, князю! — з готовністю відповів Діонісій. — Що я маю зробити?

— У воєводи Світозара зібралася сотня ратників. Тобі належить на чолі війська вирушити на Київ.

В очах Діонісія майнула іскра подиву.

— Князю?..

— Що робити — знає Світозар. Від нього ти дізнаєшся решту. Візьми з собою Ратибора. Він і дорогу знає, і помічником тобі буде у поході.

— Так, князю! — схилив голову Діонісій.

— Вирушаєте зараз же! Не треба, щоб про вас дізналися німці. Їх ми затримаємо на два дні. Цього вам вистачить, щоб добратися до Тустані. Перекажи Світозару, що німцям — ніякої поблажки. Їхній шлях проляже через землі Ногая. Того, звичайно, цікавитиме, які у нас справи. Для інших Тустань повинна залишитися занозою королю Руському. Тобто мені.