Розділ «XXIII»

— Залиш нас, — сказав він. — І дай знати про мене дядькові і Мстиславу. Може, вони ще встигнуть.

Не встигли. Коли ввечері наступного дня Василько Романович з сином Володимиром і племінником Мстиславом добралися до Холма, тіло Шварна вже лежало у церкві Святої Богородиці. Від самого ранку місцеві священики, змінюючи один одного, відправляли службу, і церква була повна людей. Шварна любили за життя, не зрадили його і по смерті.

Василько Романович, розгніваний на те, що йому повідомили про хворобу племінника так пізно, а ще більше за те, що застав того вже мертвим, підійшов до труни, довго дивився на бліде обличчя Шварна. На очах виступили зрадницькі сльози. Василько поцілував Шварна в чоло.

А священики, ні на що не звертаючи уваги, співали про упокій раба Божого Георгія. Саме так був охрещений четвертий син Данила Романовича. Правда, він сам ніколи не вживав цього імені. В дитинстві брати кликали його Свамиром, але це було дуже давно.

Василько якимось внутрішнім єством відчув, що верховодить у місті Лев. До нього час від часу зверталися бояри, щось вирішував з Левом воєвода Ярополк, навіть Рамуне, улюблениця Василька, десь та й скаже тому якесь слово. І Василько зрозумів, що замість Шварна став Лев.

Про це Василько і поговорив з племінником, коли вони вчотирьох — він, брати і Рамуне — зібралися на вечерю.

— Мій чоловік передав Леву всю владу, — підтвердила Рамуне.

— Всю? — не повірив Василько Романович. — І над Литвою?

— За умови, що я сам захочу, — мовив Лев. — Дядьку, брати! Я не прагнув того, що сталося.

Він подивився на Василька. Той скрушно похитав головою. Лев уточнив:

— Прагнув, але щоб не отак, як сталося. Коли Шварно відіслав гінця до мене, щоб сказати щось перед смертю, я не міг не послухати. Прохання вмираючого — це закон! Так, я знав, що мій приїзд сюди таємно від вас може бути неправильно витлумачений, але повірте, я найменше думав, що про мене подумають. Остання воля брата стала для мене несподіванкою. Але не виконати її я не можу.

— Чому ми дізналися про хворобу Шварна так пізно? — запитав Мстислав.

— Цього хотів він сам.

Мстислав підозріливо подивився на Рамуне. Жінка кивнула головою.

— Але чому? — допитувався Мстислав.

— Шварно боявся, що таке його рішення викличе у вас невдоволення. Він не хотів, щоб навколо смертного ложа точилися торги. Він хотів померти у спокої, — закінчила Рамуне.

— І що далі? — запитав Василько Романович.

Він зрозумів, що рішення прийнято, заповіт оголошений, і їм залишилося тільки прийняти останню волю померлого.

— А далі нічого не зміниться, — заспокоїв його Лев. — Ти, дядьку, залишишся найстаршим серед нас і найпершим. Мстислав правитиме у себе в Луцьку, а Володимир — на Волині. Свої землі Шварно передав мені. Все буде так само, як було раніше, лише не буде Шварна.

«Ні, так, як раніше, не буде!» — думав Василько, слухаючи найстаршого племінника, який за ці дні встиг стати королем Русі і великим князем Литви. Йому згадалася розмова у Володимирі, що відбулася перед смертю Воїшелка. Тоді Василько сказав слова, що розставили все у намірах Лева. «Якщо всі наші землі будуть під владою короля Лева, монголи забудуть сюди дорогу». Що ж, якщо це так (а Василькові стало відомо про домовленість Лева з Ногаєм), то і цим землям нічого боятися набігів ординців. «До того ж Лев не вдовольниться роллю мого васала, — продовжував розмірковувати Василько. — Якщо раніше кожен з нас володів приблизно однаковими землями (Литва до уваги не береться), то тепер Леву важко буде приструнити свою гординю, адже його землі найбільші. Навіть більші, ніж мої».