Розділ «XX»

— А вона?

— А що вона? Поплакала, потужила і заспокоїлася. Брата вона не бачила відтоді, як убили її батька. Гадала, що й Остромир також загинув. А тут він невідь-звідки з’являється й одразу гине від твого меча. Ще до того, як дізналася про його існування. Поплакала та й заспокоїлася... — повторив Неждан.

— А на мене гніву не тримає? — поцікавився Тугар.

— Та не переживай! Ти ж убив не її брата, а розбійника. Тож не переймайся.

Тим часом дружина виїхала у велике поле. Лев зупинив коня. Решта зробили те саме. Князь деякий час мовчки сидів у сідлі, оглядаючи нічим не примітне поле. Потім обернувся до інших і сказав:

— Ось тут, тринадцять років тому, ми вщент розбили військо Куремси. Славна була битва! Багато воїнів поклали свої голови на цьому полі.

«Серед них була голова командора де Пардо», — подумки продовжив спогад князя Тугар, але, на його розчарування, більше Лев не сказав нічого. Він лише перехрестився і легко вдарив коня в боки. Дружина рушила далі.

Після прибуття до Бакоти князь Лев Данилович одразу поселився у дитинці — для того, щоб відпочити, чи для вирішення своїх справ. Те, що Лев не відпочивати приїхав, стало зрозуміло наступного ранку, коли, не дочекавшись сходу сонця, Бакоту покинув невеликий загін ратників. Їхній шлях лежав на південь. Про його справжню мету не знав ніхто, навіть Неждан, якого Тугар попросив хоч щось прояснити. Але молодший брат не знав, що відповісти.

А разом з першим снігом на протилежному березі Дністра вартові зауважили монгольське військо. На превелике здивування жителів Бакоти, Лев Данилович не те що не віддав наказу готуватися до відсічі, але навіть і не оголосив тривоги. Він спокійно спостерігав, як монголи переправляються через річку на невеликих човнах, залишивши на тому березі частину війська з кіньми.

То на зустріч з руським князем Левом Даниловичем прибув беклярібек західного улусу Золотої Орди Ногай.