Розділ «I»

Згадка про перемиського князя примусила усіх трьох задуматись. Кожного з них Лев Данилович мав причини не любити: Шварна — за те, що, помираючи, батько передав йому, а не старшому Леву, корону і все королівство; Воїшелка — за вбивство Романа. Навіть на Рамуне Лев був ображений. Здавалося б, улюблена дружина брата нічим не могла дратувати дівера, але Шварно одружився з коханою жінкою, а він, Лев, подібним похвалитися не міг. Дочка угорського короля Бели, Констанція, після одруження залишилась католичкою, і це не дивно, адже прикладом для наслідування для неї були її сестри — Кунегунда, Маргарита і Йолента, яких уже шанували як святих.

Навіть той факт, що, на відміну від сестер, Констанція подарувала чоловікові двох дочок і, головне, спадкоємця, не став на заваді її мрії: якщо у цьому не вийшло, то хоч в іншому прославиться. Вважаючи свій подружній обов’язок виконаним, Констанція повністю віддалася справі побудови храмів у Перемишлі і Львові, залежно від того, у якому з цих міст перебував Лев. Усе б воно було нічого, але храми дружина короля ставила католицькі, що не могло не позначитися на ставленні мирян до неї, а заодно й до Лева.

Але тут, у Холмі, віра була не тим, чим передовсім переймалося княже подружжя, тому містяни не мали ніяких причин не любити Шварна. Кожен молився тому богові, до якого звик із дитинства. Навіть Воїшелк, ревний прихильник православ’я, розумів, що пояснювати людям, які віками вірили у силу видовбаного зі стовбура ідола, у чому різниця між главенством папи і Царгородом, даремно. Русичі поклонялися Зельманові[3], а не якомусь незрозумілому Спасителю.

— Лев буде незадоволенні!, — сказав Шварно.

Воїшелк навіть не став заперечувати. Натомість він лише знизав плечима: мовляв, це вже не мої клопоти і вирішувати їх не мені.

Зрештою, Воїшелк поспішив закінчити обід, пославшись на те, що ще сьогодні хоче прибути до свого монастиря, аби останні дні перед Великоднем (найважливіші дні!) провести у молитвах.

Вже увечері, коли надворі шуміла рясна весняна злива, Рамуне зайшла до покоїв чоловіка. Шварно стояв перед відчиненим вікном і споглядав, як внутрішній дворик перетворюється на водойму.

Рамуне підійшла до Шварна й обережно, щоб не налякати, торкнулася чоловікового плеча.

— Надумав щось? — поцікавилася вона.

Шварно відповів не одразу. Він дивився, як великі краплі дощу важко падали у калюжі, вкриваючи воду бульбашками.

— Знаєш, чого найбільше хочу я? Об’єднати русів і литвинів, — озвався він. — Власне саме через це зголосився правити з твоїм братом. Тепер же, коли Воїшелк відрікся... не знаю...

— Ти боїшся Лева?

— Лев на те й лев, щоб його боялися, — усміхнувся Шварно. — Але ні, не боюся. Ми ж брати, сини Данила. А вони з дядьком Васильком жили у мирі все життя.

— То, може, запитати поради у дядька? — запропонувала Рамуне.

Шварно вкотре захопився мудрістю дружини. Вона сказала якраз те, до чого він сам дійшов після довгих роздумів.

— Люба, я вже думав про це, — зізнався Шварно. — І гадаю, що це єдиний вихід. Ти маєш рацію: потрібно провідати дядька, попросити поради. Зрештою, він єдиний, хто ще має вплив на Лева. Отож накажи слугам приготувати на завтра коней.

— Чому так спішно? — здивувалася Рамуне. — Може, після Пасхи?

— Та скільки там їхати до того Володимира! А якщо у Литві комусь захочеться дізнатися, чому Воїшелк не у Новогрудку, а в монастирі? Гаятись ніколи! А повернутися встигну вже у четвер.

Рамуне змушена була погодитися з думками чоловіка. Вона залишила його самого. Шварно Данилович все ще споглядав дощ.