Розділ «XIX»

— Що тобі відомо про Злату? — суворо запитав Тугар. — Навіщо вона тобі?

— Мені вона вже не потрібна. Я не жилець, але хочу знати перед смертю, чи дійсно вона в Тустані?

— Так, Злата у фортеці.

— Хто вона вам?

— Вона — наша сестра.

Вмираючий криво посміхнувся. Це вийшло у нього мимоволі — видно, біль у животі був нестерпним.

— Ні, Злата — моя сестра... — тихо мовив він.

У Тугара очі полізли на лоба, а Неждан лише попрохав Жирослава відійти, мовляв, тут сімейне. Той без опору виконав прохання. А Неждан присів перед пораненим.

— Ти... Остромир? — обережно запитав молодший брат.

— Вона розповіла вам?

— Що тут відбувається? — невдоволено поцікавився Тугар. — Ти його знаєш?

— Злата колись розповідала мені про молодшого брата Остромира, якого втратила ще у Звягелі. Правда, вона була певна, що той загинув.

— Я вижив і весь час шукав сестру. Мені розповіли, що її забрали якісь лицарі. Коли я прибув у село, де стоїть їхній замок, вона вже поїхала кудись. Потім був Львів, але і там я не застав сестру. Лише декілька років тому дізнався, що у фортеці Тустань живе подібна жінка. Але за стіни фортеці шляху не було. Так я став розбійником, щоб хоч таким чином дізнатися про сестру або дати про себе знати. Решту ви бачите... — Поранений знову усміхнувся, і цього разу у нього вийшло краще.

Неждан подивився на Тугара.

— Він говорить правду. Ти поранив брата Злати, — сказав він.

Тугар хотів щось відповісти, але тут знову озвався Остромир.

— Повірте, я ні про що не шкодую. Видно, така моя спокута за гріхи, що я вчинив на землі. Мені навіть неважко помирати, знаючи, що моя сестра жива і що про неї піклуються. Перед смертю я хочу попрохати вас про дві речі.

— Проси! Прохання вмираючого — закон! — сказав Неждан.

— Я хочу, щоб ви розказали Златі про мене.

— Це буде важко зробити. Ми не знаємо, коли знову повернемось у Тустань, але коли повернемось — розповімо обов’язково!