Розділ «XVII»

Присутні зрозуміли, що Лев знає таке, про що вони навіть не здогадувалися, тому всі, неначе за командою, подивилися на Воїшелка. А литвин спокійно витримав ці погляди і, звертаючись не до Лева, а до Василька, сказав:

— Батьку! Ти знаєш, що для мене ти ним став ще тоді, коли Міндовг був живий. Я ніколи не посмів би зробити ні тобі, ні присутнім хоч дрібки того, у чому мене намагаються звинуватити. Князь перемиський правий: до мене у монастир дійсно на початку зими прибули посланці Казимира. Монастир завжди радо відчиняє браму перед усіма, хто стукає у неї. Їх дійсно прислав князь, але не з тої причини, про що думаєш ти, Леве. Куявський князь, відчуваючи свою кончину (а помер він через місяць), розіслав у монастирі своїх посланців, щоб молилися за його спасіння. Зараз замість нього править син Земомисл, і він не спішить відвідати нас.

Відповідь Воїшелка Василька переконала. Але не Лева. Він зневажливо усміхнувся.

— А за спасіння чиєї грішної душі приїжджав молитися старший син Казимира Лєшек, названий Чорним? — запитав він.

Тут стривожився Василько Данилович. Саме проти Лєшека пробували настановити його польські посли півроку тому.

— Мені хтось пояснить, про що ви так уперто сперечаєтесь? — не втерпів Шварно.

— Брате, ти вважаєш мене своїм суперником, ба навіть ворогом, — говорив Лев. — Ти навіть не захотів повідомити мене про радісну звістку, що став повноправним володарем Литви. Звичайно, адже свояк сам передав тобі все правління! А тут бачиш як? Дядько попереджав нас, що Литву хочуть зайняти мазовецькі, краківські і куяльські князі. Куявський Казимир і мазовецький Лєшек вже навідали твого свояка. Цікаво, з Кракова ще не було нікого, чи я щось пропустив?

Василько продовжував мовчки спостерігати за присутніми. Звичайно, він не хотів, щоб на снемі, організованому ним же, хтось когось звинуватив, навіть якщо це і справедливо. З іншого боку, він бачив, що Лев найбільш поінформований про предмет розмови, і старшому племіннику не відмовиш у рішучості.

Воїшелк, вірніше монах Лавриш, аніж князь, зберігав такий завидний спокій, неначе все, що тут відбувається, його не стосувалося.

— Лєшек дійсно шукав у мене підтримки проти свого суперника на польський трон, але отримав відповідь, котру я повторю перед вами: «Земні справи мене не цікавлять!», — говорив він. — Правда, тоді я додав дещо, але не можу сказати це зараз.

— Чому? — запитав Мстислав.

— Бо я тоді сказав: «Ідіть з миром!»

— Воїшелку, ти мав би розповісти нам про ці відвідини, — похитав головою Василько. — Тоді не довелося б Левові звинувачувати тебе у будь-чому. Погодьтеся, що обвинувачення князя перемиського звучать досить переконливо.

— Я не вважав за потрібне це робити. Вважав, що це стосується мене, й не більше.

— Це стосувалося б лише тебе, якби не та обставина, що за всім цим маячить тінь Пржемисла Отакара! — повчально сказав король. — Чесно зізнаюся, не скажу, коли і де він зупиниться.

— Якщо не зупинити його самим!

Усі подивилися на Лева.

— І яким чином ти збираєшся його зупинити? — в’їдливо запитав Шварно.

До нього знову повернулася його впевненість, що поступилася сумнівам, коли старший брат звинувачував Воїшелка.

— Чому б тобі не попросити свою жону, щоб вона посприяла тому, що її племінниця Кунегунда відверне Пржемисла від наших земель?