Розділ «XI»

— Що за день?

— Ти пам’ятаєш того німця, якого привезли з собою китайці?

— Звичайно. Ти його допитував. Це пов’язане з чимось таким, що тебе стривожило?

— Так. Більше того, це стосується мене особисто.

Неждан здивовано подивився на брата.

— Але ж ти з тим німцем не стрічався раніше! Він прибув з півночі, ти — з півдня.

— Але причини, що привели нас сюди, однакові, — повідомив Тугар.

Почувши таке, Неждан замовк. Він ще не знав, яку таємницю тримає при собі Тугар, але вже відчував, що це змінить життя обох.

— Я хочу, щоб ти дав мені слово: те, що почуєш зараз, залишиться тільки між нами, і ніхто — чуєш, ніхто! — про це не дізнається, — мовив Тугар.

— Чим я маю тобі поклястися?

— У Святому Письмі сказано: «Нехай буде слово ваше: так — так; ні — ні, а що понад це — те від лукавого». Для мене досить лише твого слова.

Вражений Неждан лише спромігся на кивок головою. Зрештою, для Тугара цього виявилося досить. Він сказав:

— Я не був відвертий з тобою, брате! Не все те, що я вам зі Златою розповів, було саме так.

— Про Едуарда також?

Про Едуарда я розповів усе. Ну, майже все. Справа не в ньому. — Тугар затнувся. — Тобто у ньому, але це не головне.

Неждан, побачивши, що Тугар не знаходить місця, намагаючись якось зв’язно почати розповідь, підійшов до нього і поклав на плече руку.

— Заспокойся, брате! — сказав він. — Може, поговоримо потім, коли ти втихомиришся?

— Я не заспокоюся. Краще зараз. Я розповім усе, а тобі вирішувати: розказати про це іншим чи допомогти мені.

Тугар подивився на сліпучо-білий засніжений ліс, який уперше побачив за останні десять років і яким марив серед пісків Палестини, і почав:

— Усе почалося влітку минулого року у ще не обложеній військами мамелюків Бейбарса Першого фортеці Сафет...