Розділ «XI»

— Далеко.

— Так, неблизько, — згодився Тугар.

— А хто там король?

— Людовік Святий.

— А чому Святий?

— Усе своє життя король присвятив одній-єдиній меті: визволити Святу Землю від невірних сарацинів.

— Дядьку Тугаре, розкажи мені про Святого Людовіка...

Ближче до весни, коли морози ще досить сильно дошкуляли мешканцям Тустані, особливо вночі, а вдень сонце сліпило очі, відбиваючись від неймовірно білого снігу, життя пожвавилося, зникла важка приреченість вимушеної самотності, з’явилася надія на скору весну.

Тугару з Нежданом уперше за зиму випала нагода вартувати на найвищій вежі фортеці. Намагаючись не замерзнути, брати залишили внизу важкі залізні обладунки, натягнули теплий верхній одяг. Ймовірність того, що їх обстріляють, була мала, а те, що поцілять, — узагалі ніяка.

Неждан усе хотів почати давно відкладену розмову, та ніяк не міг наважитись. На його подив, Тугар заговорив перший.

— Бачу, що ти не знаходиш собі місця, брате, — почав Тугар.

— Ти про що? — запитав Неждан.

— Та я ж бачу, що тебе щось хвилює.

Неждан вирішив скористатися з цієї нагоди.

— Ти змінився, — сказав він.

— Усі ми змінилися.

— Я не про те. Останнім часом ти сам не свій, Тугаре. Що з тобою? Погано, що ти ховаєшся від мене. Я ж усе-таки твій брат!

— Не все можна довірити навіть рідному братові, — відповів Тугар і, побачивши реакцію Неждана, поспішив заспокоїти: — А втім, ти правий. Нам потрібно більше довіряти один одному.

— Що сталося? — допитувався Неждан. — Від якогось часу ти чимось стривожений.

— Не від якогось часу. Є певний день.