Розділ «Частина шоста Мідний казан Аріанта, або Подорож на Ексампей»

Ніжка (хоч швидше нога) – масивна, товстезна, схожа на отруб стовбура. А вже на ній – об’ємна чаша. Під ногою – вилита з міді (для рівноваги й стійкості) – грубезна і важка плита. Кожен з підданих Аріанта приніс всього лише по одному маленькому наконечнику стріли, а яке диво вийшло – що то значить злютований гурт! Недарма ж кажуть: в гурті сила, гуртом і батька добре бити!

Очевидно, спершу, міркував Геродот, як завжди в задумі мнучи кучеряву свою борідку, була збудована плавильна піч для виплавки міді з наконечників, потім заготовлено достатню кількість древесного вугілля, споруджено майстерню, житла для ливарників та їхніх помічників (робота довга і більше всього кипіла все літо). Спочатку підготували потрібний майданчик на узвишші, викопали коло діаметром біля чотирьох метрів і, знявши шар ґрунту, добре втрамбували його. А вже потім у нього залили розплавлену мідь – вийшла основа, плита або ще «ступня» ноги. Казанярі виплели з лози опалубку циліндра висотою до двох метрів і обмазали його глиною. Як він висох і затвердів, підсипали на його висоту землю – щоб зручніше було заливати ногу.

Чашу казана теж виплели з лози у вигляді двох напівсфер, що їх потім з’єднали, обмазали глиною і теж дали їй добре висохнути. А потім досипали вгору курган – аж до висоти чотирьох метрів. Себто до країв чаші. А вже тоді на дно сферичної опалубки заливали шар розплавленої міді з наконечників товщиною в шість пальців. Затим установили внутрішню напівсферу, закріпили її на кургані і вже киплячу мідь заливали по периметру чаші (плавильна піч, яку завантажували наконечниками і древесним вугіллям, звичайно ж, працювала безперебійно). На глиняній обмазці великої напівсфери викарбували різні малюнки, що й з’явилися вже як випуклі – на зовнішньому боці чаші. І коли все вичахло, вистояло й затверділо, розібрали насипний курган, глиняні опалубки, і казан вперше засяяв у промінні бога-сонця Гойтосіра.

Розглядаючи казан, Геродот схвально кивав бородою до своїх думок: добра робота! Зразу видно умілі руки майстрів!

– Чи не моїх співвітчизників бува запрошував Аріант для сього діла? – поспитав Тімна, майже впевнений у своїй правоті. – Мені здається, тільки грецькі майстри могли створити таке диво?

– Греки – майстри з майстрів, але казан відлили наші, – вигукнув Тімн, радий за своїх співплемінників.

– Вражаюче, вражаюче, – Геродот порадів за скіфів як за своїх.

Неможливо з певністю сказати, чи підрахував Геродот (бодай з цікавості) масу мідяного казана-велетня – про те в скіфському логосі він не залишив ані згадки. Не зберегла й історія даних про масу Аріантового казана. Але відомо – завдяки Геродоту, – що вміщував він 600 амфор. Вже в наші дні спеціалісти та історики заходилися вираховувати вміст і вагу казана. Відомо, що вміст однієї амфори – 40 літрів. Казан вміщував 600 амфор. Ось уже й маємо дані перших підрахунків. А далі арифметика, якщо тільки вона правдива, така. Товщина стінок (дані Геродота) – шість пальців. Візьмемо середню товщину пальця за 18,9 мм. Маса наконечників від 20 до 50 г, об’ємна маса міді – 8,9 т/м3. Підрахували внутрішній діаметр казана, вийшло 4,5 м, зовнішній – 4,72. Отже, маса казана (без ноги) – має бути 31,4 тонни. Вага ступні (плити) і ноги – біля 7,7 тонн. Ну а тут, якщо підрахунки, повторюємо правдиві, арифметика проста: загальна маса казана – 39,1 т.

І нарешті про головне. Якщо домовитись, що наконечники були вагою в 35 г кожний, то загальна кількість скіфів у часи Аріанта була… Знаєте, скільки?

1 МІЛЬЙОН 116 ТИСЯЧ ЧОЛОВІК.

Саме чоловіків, бо з луком (а де лук – там і стріли, а де стріли – там і наконечники) ходили чоловіки, то була особиста зброя кожного. Але, повторюємо, чоловіків. Жінки, приміром, користувалися луком не всі. Не користувалися ним і діти, хоч вони теж були населенням. Тож виходить, що Аріант забаг дізнатися не скільки у нього всього населення (чоловіки, жінки, діти), а скільки у нього тих, хто володіє луком, чоловіків. Себто воїнів.

Їх у нього і виявилося 1 мільйон 116 тисяч.

Загалом непогана і немаленька армія! Але й вона, як час покаже, не порятувала свою батьківщину від повного розгрому. А втім, те станеться вже в перших століттях нашої ери.

В краю гірких вод і казана-пам’ятника всім скіфам Геродот поспілкувався з тамтешнім відьмаком, як захоплено назвав його Тімн. Той чаклун, як він заприсягався (та й скіфи, загалом наївні й довірливі, хоч і жорстокі часом до безміру, вірили тому), все відав – кому ще скільки жити зосталося (чи не жити), що буде завтра-позавтра, а то й через тисячу літ.

– Для ексампейського відуна у віки зазирнути чи в долю чиюсь – все одно, що нам завісу в кибитку чи в шатро відхилити, – шепнув Тімн і аж сам боявся того, що вимовляли його уста.

Відьмакував старий у тих краях, як пошепки баяли, вже сто літ. Та ще ж по стільки багато разів, бо ні плину часу не знав, ні смерті. Всі навколо старіли, відходили в кращий світ, а він як був дідом, так дідом на віки й залишався і до нього навіть царі з острахом приїздили – про долю свою дізнатися. Що скаже їм старий, то як на віки зав’яже – так і буде, як він напророчить. Відьмацтво його всіх відлякувало (як гляне старий на чоловіка, так у того мурахи по спині враз і побіжать, побіжать), і водночас усіх вабило, бо кожному кортіло дізнатися про долю-судьбу свою, що завтра з ним буде, позавтра? А відьмак той, як бачив, що тому чи тому добре випадає, то казав про те охоче, а як зле, довго мовчав, супився, навіть невідь-чому сердився, до чоловіка того чіплявся і, зрештою, застерігав його поберегтися…

Відьмак вівчарив у тих краях, казали, споконвіку. Вівчарня його, з лози плетена й глиною обмазана, стояла в урочищі Вовчому (ох там і люті сіроманці водяться!) і йому сірі, як вірні собаки, допомагали овець стерегти – так заморочив їх! І були вони в діда на побігеньках – так це чи ні, точно ніхто не відає, лише казали. Але, мабуть, так воно й було. Хоч і низького росту старий вдався, але коренастий, натоптуватий, голову завжди в плечі вбирав, тож на вид дещо був ведмедкуватий, лице широке, подзьобане віспою, на голеній голові, що блищала проти сонця, як мідяна, мав один лише довжелезний пук сивого волосся, що його заплітав у косичку, а ту косичку кілька разів закручував навколо вуха – як то в орачів водиться, котрі вище алазонів живуть. Казали, що він буцімто родом з тих країв.

І влітку, і взимку жив у благенькому лабазі, критому очеретом, але ні холод, ні спека над ним не владними були, бо він їх міг і руками відігнати, як хмару, що йому чимось заважала. До нього, до куреня його у Вовчому урочищі завжди була черга – і кінних, і піших, можних і простолюдинів. Геродота прийняв без мороки. Як він з Тімном підійшов, дідуга той гостро (іншого погляду, як гострий, він, здається, не мав) зиркнув на Тімна («свій»), а потім – на Геродота.

– О-о! Віду мав ще зранку: з далеких заморських країв чоловік сьогодні до мене приблудиться. Ось ти й приблудився, чоловіче добрий…

– А звідки знаття, що я добрий?