Розділ «Частина шоста Мідний казан Аріанта, або Подорож на Ексампей»

Скіфський знахар, який спершу було ледь зверхньо поглядав на чужоземця, тепер дивився на нього вже з повагою і майже як на рівного йому – що-що, а мудрість людську він шанував.

– За огорожею твоїх зубів, – сказав з похвалою, – ховається неабияка розсудливість.

– А тому не треба збільшувати виділену тобі міру щастя-долі чи талану. Це викличе заздрість богів і, як наслідок – кару (бодай і несправедливу, лиху): щастя, коли його занадто, завжди несе в собі лихо. Фатум хоч і сліпий, але він карає всіх, хто забажає собі більше щастя, як йому виділено. Це основний закон історії.

– Дивлячись на тебе, не скажеш, що ти – хитрик чи лис. Але з тобою, характернику заморський, розумувати, що із старим хитрим лисом – добре. Ти, я бачу, не згоден бути щасливим? У тобі од моїх слів якийсь протест? Чи – хитруєш по-своєму, по-лисячому?

– Ні, я хочу бути щасливим. Бо я – людина.

– Так і будь ним. Щастя тримається лише того, хто його вартий. І хто вміє за нього постояти. Але тобі, – ще раз глянув на долоню, – нещастя не загрожує. Ти станеш славетним, тебе всі знатимуть… – ще гостріше витріщився на Геродота. – Послухай, хитрий лисе. Що ти за чоловік такий, що тебе всі знатимуть, га? Га?? – перепитував і наче аж дивувався: – Ти не цар. Але й не царського роду. Хоча й не бідного. Твій батько був заможнім. А царі… Вони хоч і царі, але проти смерті такі ж безсилі, як і останні неприкаяні… Ти ж не такий… Навіть померши, – а ти помреш, – ти станеш безсмертним.

– Я всього лише простий мандрівник.

– Після своїх мандрів, простий, як ти кажеш, подорожанине, ти станеш вельми славетним. Куди тим царям! Тебе навіть назвуть батьком… Ото, що ти створиш. Так ось таких славетних мені ще не доводилося у своєму Вовчому урочищі в краю Ексампей бачити і чути. Тебе, чужинцю, всі знатимуть – і ті, що живуть нині, і ті, що колись житимуть після тебе. Навіть через віки. То хто ти такий, повідай старому дідугану із Вовчого урочища, із скіфського краю Ексампею.

– Скажи старому дідугану, – повернувся Геродот до Тімна, – що я – логограф. Ти теж, я бачу, цього терміну не чув. То знай, і чаклуну вашому розтовкмач: історик я. Геродот із Галікарнаса. Але, повернувшись зі Скіфії, де віку доживатиму, ще не знаю. Може, в Афінах або у Фурії. Мандрую світом. Але не один я такий серед греків. Моїх співплемінників здавна приваблює Схід. І особливо Єгипет. Там уже побували такі мудрагелі, як Солон, Фалес, Піфагор, а тепер ось я… Життя та звичаї різних народів вивчаю. Це дуже цікаво: слава богам, у кожного народу свої звичаї і традиції. Наприклад, хоча б у єгиптян. Для прикладу. Жінки у них сечу виділяють стоячи, – посміхнувся. – Дзюрять – аж-аж! А чоловіки лишень сидячи. Га, як тобі? Але це так. Найбільше мене цікавлять люди. Чому? Та тому, що силою, яка рухає історичний процес, є людина. І тільки людина: відносини між ними, пристрасті, вади-ґанджі, різні пороки і хиби, прихильність чи, навпаки, ворожість. Від людських відносин, характерів, достоїнств та недоліків і залежить прихід тих чи інших подій. Так вважаю я, Геродот із Галікарнаса. Так і передай вашому чаклуну-мудрецю.

Тімн старанно переклав, весь час показуючи пальцем на Геродота. Скіф слухав його з напівзаплющеними очима. Та ось він стрепенувся.

– Оскільки ти добрий, – сказав Геродоту, – то в тебе й добрий шмат життя ще залишається… – І по хвилі, зненацька: – Тобі сказати, коли ти підеш зі світу цього? Не боїшся?

– Смерть – природне явище, хоч і не з веселих. Тож людині од неї нікуди не дітися. Як від самої себе. То чому ж її боятися? Це доля всіх, хто був рокований і приречений життям. Чи тих, що колись житимуть. Не помирають лише ті, хто не народжувався. Та ще мертві.

– То слухай, мудрагель із чужих країв. Помреш ти через 25 літ після нашої зустрічі. Он скільки в тебе ще залишається життя! Встигнеш здійснити задумане.

– Радий, що я напишу і скіфський логос…[50]

– Карбуй свої хитромудрі письмена, відомі тільки посвяченим. Скіфія тебе не забуде. Та й більше в неї часу зостається, як у тебе. Скіфія більше за тебе проживе, але не більше тисячі літ.

– Як? Скіфія зникне?

– Я сказав те, що сказав, чужоземцю.

Старий повернув жар у кабичці, підіклав якогось зілля, блакитний дим густими клубами раптом шугнув угору і відьмак зник у ньому, як його й не було…

Тімн аж хоркнув з подиву й відскочив подалі од того місця. Геродот наздогнав його, і вони йшли мовчки. Історик думав: що його вік урветься – не дивно. Всі люди смертні. І він теж. А ось що Скіфія? Себто цілий народ?… Невже над нею висить фатум, зла недоля? І химородник те відчуває?… Хотів було поспілкуватися на цю тему з Тімном, але провідник його був забобонним і Геродот промовчав.

А ген біля озера з білого туману виринали білі коні і зникали в ньому – наче в інший світ переходили.