Розділ «Частина шоста Мідний казан Аріанта, або Подорож на Ексампей»

Під щоглою на дудочці грав раб, під його мелодію веслярі здіймали й ритмічно опускали весла – трієра йшла плавно.

Кормчий кивком голови привітався з Геродотом, не втримавшись, показав білі зуби, що були сліпучими на його чорній бороді.

– Добре йдемо, хоч і проти течії.

Йшли справді добре. Дорогою завернули до Гіпполаївського мису, аби відвідати святилище богині Деметри і принести їй жертву – так робили всі, хто вирушав з Ольвії в далеку дорогу. Помолившись, попрохали в богині доброї путі та щасливого повернення додому, і невдовзі мис Гіпполая, а з ним і Ольвія залишилися далеко позаду, а попереду все ще вільно і широко котив свої води Лиман. Попереду було дев’ять – перші чотири дні по «гіркій» воді, наступні п’ять по «солодкій» – днів плавби туди (стільки ж назад). Відразу ж за Ольвією пішли землі каліпідів, за ними – алазонів, а вище них скіфів-орачів, де й мав бути Ексампей.

Хоч до моря звідти було вже не близько, але вода все одно була морською – себто гірко-солоною. То низовик (як звуть вітер у тих краях) наганяв морські води в лиман. Він дув проти хвилі, знизу вгору великої ріки, гнав солоні води, казали, на кілька днів путі.

Долаючи по двісті стадій за день, йшли до того місця на Гіпанісі, що звалося Ексампеєм, де Геродот і хотів подивитися одне з чудес тогочасного світу – мідяний казан, своєрідний пам’ятник скіфам, що його спорудив їхній кмітливий та винахідливий цар Аріант.

Якщо про знаменитого (найзнаменитішого серед усіх скіфських царів, вождів, принаймні нам відомих) Іданфірса, історія знає, що це він не числом, а вмінням переміг перського царя Дарія, коли той із своїми ордами приходив захопити Скіфію і перетворити її на свою сатрапію; романтика Скіла історія знає тільки тому, що він закохався в красуню-еллінку з Ольвії і відмовився – в ім’я кохання – від царської влади у Скіфії, за що й був як відступник убитий братом по батькові Октамасадом; чи, скажімо, про Анахарсиса, скіфа із царського роду, відомого мудреця (навіть мудрі греки були вражені його мудрістю!); про Атея (після Іданфірса чи не найвідоміший скіфський владика) те, що він об’єднав під своєю владою скіфські племена, ледь чи не створивши державу, успішно воював з Філіппом, царем македонським, поширивши свої володіння на Дунай, і загинув у битві з македонцями у віці 90 років; то про Аріанта тільки й відомо, що він якось провів у своєму царстві, як би ми сьогодні сказали, перший і останній у Скіфії ПЕРЕПИС. Завдяки цьому неординарному факту (скіфські владики славились лише війнами) та ще мідяному казану, що на віки й тисячоліття став легендою, – його ім’я й збереглося в історії Скіфії, а отже, й людства.

Це ж треба! Ніхто в ті часи не проводив перепису населення, – навіть пізніше, хоча б і за часів Київської Русі, – а ось Аріанту така задумка довго не давала спокою, як захотів дізнатися, а скільки ж скіфів у Скіфії?

Тільки ось біда: як провести перепис населення в країні, мешканці якої не знають письма? І тим більше ті, хто робитиме перепис. Та й у рахуванні вони не мастаки – з великими сумами, коли рахунок піде на сотні тисяч, навряд чи впораються.

Наймати ж письменних людей, умілих до лічби, хоча б у тій же Греції – Аріант не захотів: і накладно, і непрестижно. А він був патріотом свого краю.

Поміркувавши так і сяк, зважаючи, що підвладне йому населення не знає грамоти, Аріант справу вилагодив на диво просто: хай кожен скіф, звелів він, принесе йому по наконечнику стріли. Всього лише по одному наконечнику! Луки і відповідно стріли з наконечниками у кожного скіфа є – знатного чи простого, багатого чи бідного, бо скіфа без лука й уявити не можна. Скіфи як ніхто вправні стрільці з луків – хоч кінні, хоч піші. Та й без лука у степах довго не протримаєшся. Отож хай кожен, гласило царське повеління, – від вождя до пастуха принесе до царя по наконечнику стріли. Скільки виявиться наконечників, стільки відповідно й скіфів у царя Аріанта. Наказ був пресуровий і закінчувався погрозою: хто його не виконає, той буде страчений! Аріант – і це знали всі, – крутий і на кару швидкий, слів на вітер задарма не кидає. Сказав – значить зав’язав. Або неси, або прощайся з життям!

Тож скіфи хоч і подивувалися – що це забаглося їхньому цареві? – а чимскоріш понесли до царя по гостряку стріли. Швидко чи ні (а скіфи були розкидані на великій території – від Істра на заході й до Танаїса на сході, від моря Акшайни на півдні й до неврів на півночі, за якими вже починається пустеля), а невдовзі в межиріччі Борисфена й Танаїса, де того літа кочував Аріант, біля урочища Соколиного, де була його літня ставка, виріс чималий ворох наконечників – ледь чи не на висоту вершника!

Видовисько було з небачених раніше і багато цікавих прибивалися до царської ставки, аби подивитися на той ворох гостряків, похитати головою й поцокати язиком. Аріант був гордий, що так утнув, але досить швидко й задумався: як ті наконечники порахувати? Тим більше, що гостряків тьма-тьмуща, рахунок піде на такі цифри, що скіфи й не чули про них. Аріант довго метикував, як йому бути, радився з мудрецями, сам голову ламав, шкріб бороду, чухав потилицю, скалив око, ще і ще роздивляючись ту гору гостряків і врешті вирішив: а рахувати й не варто. Треба з цього зібрання наконечників виплавити (мідь бо) чашу чи великий казан і поставити його у степу. І хай тоді всі знають, скільки в Аріанта скіфів. Чим більший вийде казан, тим більше скіфів виявиться в Аріанта. І вся тут лічба!

Весла востаннє піднялися, й застигли над водою (після команди кормчого: «Суши весла!»), трієра зупинилася в прибережжі. Чотири дні плавби спливли як за водою. Геродот в супроводі Тімна зійшов з судна по хисткому й вузькому – з однієї дошки – трапу, що пружинив під ногами й опинився на першій п’яді ексампейської землі.

– З прибуттям в Ексампей, – привітав Тімн свого підопічного, теж сходячи на берег. – Так тут називається річка з гіркою водою – он вона впадає в Гіпаніс. І вся навколишня місцевість теж Ексампеєм зветься – святою землею Скіфії.

– Жаль, що в річці вода гірка і непридатна для пиття.

– Чому – непридатна?

– Але ж вона – гірка? Тімн сам про це щойно сказав.

– Гірка. І не просто гіркенька, а – гірчуща! Але – цілюща. Хто животом страждає чи ще якимись хворобами, в Ексампеї всі болячки вилікує. Тільки треба знати, як її пити і скільки і від яких болячок. Алазони та орачі, які живуть у цих краях, віками п’ють гірку воду, а тому завжди здорові. Вони й царя Аріанта, який страждав животом, вилікували своєю водою – він сюди щоліта приїздить пити гірку воду та обкладає ноги й поперек ропою з озер. Видужав він тут, тож і чашу свою саме тут велів поставити – на ознаку свого видужання та як пам’ятник цілющій гіркій воді.

– Еге-ге, цікаві виходять речі, – подивувався грек. – Розказуй мені, скіфе, побільше, люблю слухати те, що я не знаю.