Розділ «Частина шоста Мідний казан Аріанта, або Подорож на Ексампей»

– Про такі речі мене не питають, бо коли ти такий знаючий, то нічо й до мене йти. А як вже прийшов, тоді відання моє потрібне? Так я гуторю, чоловіче, який світом по добрій волі мандрує?

– Я подорожую, щоб і світ, і людей в ньому пізнати, – відповів Геродот (Тімн старанно перекладав, злякано звертаючись до відьмака майже ласкаво: «Дідуньо»).

– То ти маєш бути чаклуном.

– Я лише учень знаючих.

– Достойна відповідь мудрої людини.

Дідуган щось варив у закіптюженому горщику на кабичці, кописткою помішував зелене варево.

– Випий нашого зілля, чужоземцю, – раптом запропонував. – І вже ніколи не забудеш Скіфію.

І протягнув глиняний кухлик із зеленим варивом. Геродот трохи надпив зілля.

– Гірке…

– Що вдієш, таке життя… Бо коли б воно було солодким, його б уже давно виплюнули.

– О, вже ніби в роті солодко стає…

– Після гіркоти завжди солодко – для рівноваги. І навпаки. Щоб люди всього спізнали в цьому світі.

Тімн старанно перекладав – слова Геродота на скіфську, а слова дідиська на еллінську і з острахом позирав на чаклуна, боячись до нього навіть ближче підступитися.

– Дай мені руку, чоловіче, – і старий довго роздивлявся Геродотову долоню. – О, промандрував світом ти чимало. А це вже, бачу, додомоньку засобирався.

– Я повернуся додому, до отчих могил? – з тривогою запитав Геродот.

– Не квапся. Все тобі, що на долоні в тебе, викладу, а вуха маєш, то слухай… Ти повернешся до свого народу, до таких же мудреців, як і сам. Будеш щасливим. Тільки міцніше стій у своєму щастю. І не бійся бути щасливим.

Геродот м’яко заперечив скіфському любомудру:

– На мою думку, ніхто не може бути упевненим у своїй долі – хоч би як високо він не піднявся.

– І чого б це? – запитав старий, хоча видно було, що він наперед знає відповідь.

– Та хоча б тому, – почав запалюватись Геродот, як завжди збуджувався, коли вдавався до філософських викладів чи суперечок з опонентом, – що талан-долю визначають боги. Все у світі з часом стає тліном, тільки одні боги незмінні. І вічні. Але вище всіх стоїть фатум – долі не можуть уникнути навіть боги.