Розділ «Частина шоста Мідний казан Аріанта, або Подорож на Ексампей»

Скіфи були мовби ж і добрі, але водночас і жорстокі. Але їхня жорстокість – то є всього лише жорстокістю світу. Та ще їхньою традицією. Якось йому показували людську шкіру – здерту з правої руки жертви, її стягли разом з пальцями, на яких збереглися навіть нігті нещасного – великі, загрубілі, із чорними смужками землі під ними. Він доторкнувся до неї рукою і хотів було на пам’ять про Скіфію купити собі здерту шкіру руки, з пальцями й нігтями, що бовталися внизу, як китички на рушничку, але в останню мить передумав, мабуть, не зважився. Власне, не був певний, чи триматиме її вдома і чи не стане вона йому якщо й не бридкою, то тяжкою. Кажуть, скіфи здирали шкіру з ними ж поверженого ворога, щоб обтягувати нею сагайдаки. Він все-таки доторкнувся до шкіри і навіть помацав її – шовковисту і холодну. Виявляється, людська шкіра є міцною й блискучою, вона найбіліша з усіх шкір. Скіфи охоче здирають її з убитих ворогів і не лише з рук, а й з голови – разом з волоссям. У волоссі і шик. Її очищають, вимочують, дублять і перетворюють на такі собі рушнички, що їх чіпляють біля вуздечки коня – об неї витирають руки. Як переможці. Ще і ще принижуючи убитих. І чим більше висить таких скальпів, тим знаменитішим є воїн і слава його супроводжує всюди, адже це перша ознака хоробрості – в’язка здертої шкіри біля вуздечки – з волоссям голови і пальцями та нігтями з рук…

Та ось задув легкий денний бриз – з охололої за ніч ріки в бік теплої суші. Вітрила пообвисали, і трієра далі йшла на веслах. Під щоглою сидів раб і безугавно грав на дудочці. Під його ритмічну мелодію сто сімдесят дебелих веслярів ритмічно піднімали й опускали три ряди весел, і трієра все так же плавно неслася голубими водами Гіпаніса. У верхів’ях Гіпаніс – рівнинна ріка у широкій привільній долині, але десь з половини свого шляху до моря вона звужується, на її берегах почали з’являтися селі, що стискували Гіпаніс з обох боків, у руслі вигулькнули пороги, у яких вода нуртувала й клекотіла. Долати їх було не просто. А вже в пониззі Гіпаніс знову вирветься на Причорноморську низовину і русло його розшириться до двох кілометрів.

Пливли в очі вітрові.

Геродот з насолодою вдихав повітря Скіфії й іноді йому здавалося, що він відчував запах диму скіфських багать, терпкий запах полину і бачив, як колихається на вітрах ковила.

Та ось на фарватері ріки його увагу привернула темна пляма. Вона прудко вертілася на одному місці. Вертілася-вертілася і з неї раптом почала формуватися воронка, збільшуючись, росла-виростала на очах і, зрештою, сягнула хмар. Між потемнілим Гіпанісом, по якому рясно побігли брижі і ріка швидко старіла, і небом завертівся величезний стовп – знизу вузький, а вгорі, під хмарами, він закінчувався широким розтрубом.

– Водяний смерч! – блискаючи зубами й білками великих очей, викрикнув чорнобородий кормчий і в його голосі вчувався захват.

Смерч повертівся на місці («Воду!.. Воду п’є!..» – вигукували веслярі зі страхом), а тоді рушив річкою в напрямку трієри. На судні зчинилась тривога. Кормчий вже більше не захоплювався величчю смерчу, а, бігаючи палубою, охриплим голосом віддавав команди. Веслярі спішно розвертали трієру так, щоб смерч вона зустріла носом і посеред ріки, аби її не викинуло на берег. Здавалося, що так воно й станеться, якщо тільки те водяне страховисько налетить на судно.

Готувались до найгіршого, як смерч раптом різко змінив напрямок і рушив до берега. Ще мить і він вже понісся у глиб степів, перетворюючись дорогою у степовий вихор, бодай і потужний. Вже в далині він налетів на поселення, вилив воду, підхопив кілька шатер, вертячи, підняв їх над землею ледь чи не до хмар і сипонув збіжжям. Внизу забігали маленькі постаті, сюди й туди носилися коні й худоба – шарварок там зчинився чималий. А розбишака-вихор вже понісся далі, здіймаючись гігантською лійкою між небом і землею.

Та ось на трієрі залопотіли вітрила й почали виповнюватись вітром. І вона знову легко понеслася Гіпанісом до Лиману, на березі якого була Ольвія, а Геродот все ще спрагло вдивлявся в далечінь Скіфії – коли ще йому пощастить побувати в її краях? Та й чи пощастить?

Удалині раптом щось зблиснуло білим сяйвом – певно, блікували під сонцем далекі озера, а йому здавалося, що то в промінні сонця спалахує мідяний казан Аріанта, до блиску натертий долонями скіфів, одне з їхніх чудес. Він став, власне, першим загальноскіфським пам’ятником, якщо не рахувати святилищ їхньому мечу, що здіймалися чи не в кожному краї землі сколотів.

Мандрівник все думав про подорож до Ексампею, пригадував кожен свій крок, все, що бачили його очі, думав, зіставляв, дошукувався першопричин. Чому Аріант звелів поставити казан не де-небудь на велелюдному узбережжі Понту, а в глибині своєї країни, десь аж на заході, на річці Ексампей? Відповідь була простою: та тому, що Ексампей – це Святі Дороги Скіфії, куди раз на рік з’їжджалися на прощу всі сколоти й підвладні їм племена, – з країв теперішніх Хмельницької, Вінницької, Миколаївської, Кіровоградської, Одеської, Черкаської, Полтавської, Київської, Харківської, Дніпропетровської, Запорізької, Луганської областей. Туди кочівники приганяли табуни коней, череди худоби, отари овець, везли хутра, шкіри, гнали рабів, хлібороби везли зерно. З Ольвії та інших грецьких міст узбережжя у ті дні поспішали купецькі каравани, пливли Гіпанісом та Борисфеном судна – міняти в Ексампеї свої товари на скіфські. Там хворі й недужі лікувалися гіркою водою. То де ж бути казану, як не в Ексампеї? В Ексампеї він його й бачив і притуляв свої долоні до його крутого, нагрітого скіфським сонцем боку.

Але дехто ставить під сумнів як сам казан (це, мовляв, красива легенда, міф чи передання), так і саме відвідування Геродотом загадкового і сьогодні невідомого Ексампея. А все, про що він розповідає в своїй «Історії» (книга четверта, про Скіфію), взято нібито ним з розповідей ольвіополітів (Ольвію відвідати йому дозволили), різних джерел тощо.

У деяких працях про подорож Геродота до Північного Причорномор’я зустрічається сьогодні маловідоме і малозрозуміле слівце – автопсія. Дослідники доскіпуються: чи Геродот насправді був в Україні – автопсія[51] – чи ні?

Іншими словами: чи все те, що він описав, бачив власними очима – автопсія – чи, може, спирався тільки на праці своїх попередників, розповіді ольвіополітів чи скіфів, які прибували до грецької колонії на березі Бузького лиману.

Але, як пише один з істориків: «Ніхто не може й не прагне заперечити, що наш історик користувався із джерел інших письменників та з усних джерел. Але автопсія теж була чинником, який підніс твір історика з Галікарнасу до великого значення та дав йому почесне місце між найновішими та найбільш вірогідними джерелами старовини» (О. Домбровський. Із передмови до Геродотової «Скіфії», Київ, 1992).

Геродот мав автопсію, він все бачив на власні очі.

Але прихильники першої точки зору не вгамовуються:

– Якщо Геродот був на Ексампеї і навіть і бачив, і навіть руками доторкувався до мідяного диво-казана Аріанта (ах, все це – міф, міф, із чужих переказів узято!), то чому він не залишив точних координат місця, де стояв той витвір?

Чому не залишив?

Залишив. Найточніше: гірке джерело (річка), що впадає в Гіпаніс – Південний Буг та ще однойменний край, де знаходився релігійний центр Скіфії. Яких ще треба точніших даних? Хіба історик міг передбачити, що за тисячоліття зникне і Ексампей (чи здобуде собі іншу назву), і сама Скіфія?