Розділ «Частина шоста Мідний казан Аріанта, або Подорож на Ексампей»

Широке прибережжя місцями було заболочене, ще далі блискотіли озерця з ропою, там і там путівцями сунули вози, запряжені комолими волами, одні везли сіль, інші ще тільки прямували до неї, і Тімн, метнувшись сюди-туди, погомонів із тим-тим візником, і далі мандрівники поїхали возом.

Воли йшли неспішно, ремигали, візник хльоскав їх батогом.

– Ворушіться, ліниві, ворушіться! Бо скільки того дня вже лишилося, а ще ж маю солі набрати!

До казана Аріанта їхали цілими сім’ями, здіймаючи пил, проносились верхівці, йшли піші. І всі в одному напрямку. На багатьох возах рідні везли недужих – спершу причаститися до казана, а вже потім пити гірку воду, од якої навіть сам цар видужав.

Геродот, сидячи на возі, навсібіч вертів головою, стараючись побільше побачити й загніздити в пам’яті. Час од часу, наче спохопившись, він щось квапно занотовував до свого дорожного записника і знову вертів на всі боки головою, прислухався до скіфів. Тімн перекладав йому, про що говорили його одноплемінники.

З долини піднялися на узвишшя – далі простилався степ. Аж до неблизького обрію. Де-де на тому обширу золотилися пшеничні гони, в повітрі пахло достиглим хлібом. Але загалом природа там була різноманітною: лісисті горбогір’я змінювалися безлісними плато, то там, то там – дубові переліски, липняки і знову рівнинні степи з узвишшями та прадавніми могилами, у різних напрямках бігли, часто перехрещуючись між собою второвані путівці, на обрії рухались каравани, виднілися кибитки, біля яких здіймалися синюваті димки, паслися коні та худоба.

Було парко хоч і хмарно. Та ось зненацька виглянуло сонце і враз у степу щось спалахнуло сліпуче і яскраве – наче там зайнялася пожежа.

– Казан Аріанта! – загаласували скіфи.

На далекому узвишші, найвищому на видноколі, і справді в промінні сонця спалахнуло щось велике й сліпуче.

Ще довго скрипіли дерев’яні колеса скіфського воза, що їх віз (поруч, ліворуч і праворуч, попереду й позаду скрипіли інші такі ж вози, великі й малі, з галасливими скіфами, дорослими й дітьми), доки високий взгірок із сліпучим полум’ям на ньому почав нарешті наближатися до них, наче сам рухався їм навстріч.

Та ось уже й приїхали. Спинилися на рівнині перед узвишшям, схожим на чималу могилу з покатими схилами – з одного боку на неї вела добре протоптана тисячами ніг дорога.

Людська черга не міліла й не ріділа, просувалась повільно.

– Все літо не уривається людський тлум до казана Аріанта! – гордо вигукнув Тімн. – Мабуть, тут вже вся Скіфія перебувала!

По тих словах він кудись зник, а повернувшись, жестом запросив Геродота вийти з людської вервечки.

– Геродота, як заморського гостя, пропускають без черги…

Піднялися крутосхилом до майданчика. З узвишшя простилалися вабливі видноколи – степова далечінь з рівнинами й кряжами на обріях, нелічені дими похідних багать кочовиків, валки, табуни коней, кибитки, пшеничні поля, змійки путівців, хати скіфів-орачів, криті очеретом. Це вони вирощували золоту пшеницю «не для їства, а на продаж», бо греки з узбережжя Понта, маючи купецьку жилку, більше торгували. І над усім тим краєм – високе небо з чередою білих хмар, низом раз по раз пробігали легкі чорні тіні, як хмари пропливали небесним океаном під гарячим сонцем Скіфії.

Диво-посудина Аріанта стояла в центрі майданчика і сліпила сяйвом своїх крутих боків. Щодня той казан, що став уже знаменитістю, відвідували сотні скіфів. До всього ж Ексампей був ще й релігійним центром Скіфії, тож у ті краї звідусіль, з півдня й півночі, зі сходу і заходу, від Борисфена та інших рік прибували скіфи – помолитися, полікуватися, поторгувати, бо Ексампей ще ж був і осередком торгівлі, куди прибували знизу грецькі купці, а згори – прибалтійські, скандинавські та інші. І кожний сколот неодмінно відвідував казан, ще й тулив долоні до крутих його боків. Це – вірили – принесе удачу й здоров’я та всілякі гаразди. Долоні й відполірували посудину Аріанта так, що вона блищала, як добре натерта піском. Доторкуючись до лискучих боків казана, бородаті, чорноокі кочовики добродушно усміхалися: «А здорові були, скіфи! Як вам тут у казані? Та й багато ж вас, якщо казан вийшов таким здоровенним!..» І кожний пишався, що і його мідний наконечник стріли, розплавившись, став частинкою спільного казана Скіфії, найбільшого з усіх, що були на її просторах, в кочів’ях і поселеннях. А тому казан Аріанта наче об’єднував скіфів, викликав у них почуття не лише гордощів за свій край, а й спорідненості та братерства – у ті часи то було рідкісне відчуття, адже тоді сусіди здебільшого робили наскоки на сусідів – і на своїх теж.

Витвір Аріанта в промінні бога-сонця Гойтосіра був як земне сонце, що зігрівало Скіфію.

І Геродот притулив долоні до крутого боку казана і теж відчув тепло. Навіть на мить аж пошкодував, що він не скіф, а навколо нього не його батьківщина. Як просто й водночас геніально придумав Аріант, об’єднавши своїм дивом усю Скіфію!

Кілька разів неспішно обійшов з усіх боків казан на високій ніжці, міркуючи, кого чи що він йому нагадує? Та ось пригадавши, вигукнув «Евріка!» (що грецькою означало «Я знайшов!»): казан Аріанта, як і взагалі традиційні скіфські казани для варіння м’яса, був схожий на популярні чаші з острова Лесбос для змішування вина. Тільки останній у тисячі разів більший.