Розділ «Частина п’ятнадцята Сказання про те, як одна велика Скіфія перетворилася на дві малі»

Ревіла худоба, скрипіли вози, голосили жінки, верещали діти, люто лаялись вершники, періщачи коней…

Врешті-решт, затримались на Нижньому Дніпрі та в степовому Криму, де з часом виникло щось схоже на державне утворення (сармати, захопивши Північне Причорномор’я, далі не гналися – чи сил не стачало, чи радше облаштовувалися на захоплених землях), що з часом буде назване Малою Скіфією.

Столиця Великої Скіфії, якою вона встигла побути до сарматського нашестя, сьогодні описово зветься в науці Кам’янське городище – згасла й перетворилася на руїни та пустки, у яких ночами кричали сичі й пугачі, лякаючи тих нечисленних городян, які ще мешкали на акрополі у хижках, сяк-так зліплених по руйнаціях…

Столицю свою, – а втім, це надто голосно сказано, радше центр свій – скіфи перенесли до Криму – там (як і на Нижньому Дніпрі) одні й далі кочували із залишками поріділих стад – хоч простору для кочівок там явно не вистачало, – інші почали осідати на землі, будувати свої селища й городища.[108]

Зв’язок між двома Скіфіями було втрачено – вороги роз’єднали їх, і що робили скіфи за Істром в Добруджі, того не знали їхні співплемінники в Криму, й навпаки.

«Велика Скіфія зникає раптово та дуже швидко на початку ІІІ ст. до нашої ери» – зазначать автори збірника «На світанку історії».

Потяглися роки, десятиліття… На якийсь час натиск сарматських племен послаб (певно, обживались вони на захоплених територіях, не в змозі сходу проковтнути ще більші) і скіфи, передихнувши, навіть почали облаштовуватись у Криму вже спокійніше, раді, що хоч за щось там зачепилися, впоравшись з місцевими племенами таврів.

Але то був всього лише передих. І все ж його треба було використати сповна і хутчій оточити себе оборонними мурами – так почали виникати в Криму їхні городища й навіть міста.

І першою виникла столиця кримської Скіфії, що дістала грецьку назву Неаполь (Нове місто) Скіфський.

Ось у ньому й почався «дальший розвиток державності» скіфів, які в силу обставин вже зазадалегідь були приречені. Питання полягало лише в часові – скільки його насамкінець доля відпустить, стільки й поживуть.

Але давно відомо: перед смертю не надихаєшся.

На межі власної загибелі Скіфія так і не зможе, зачепившись за степовий Крим, утриматись там назавжди.

Це виявиться просто передостанньою зупинкою Скіфії на її шляху в Нікуди. Остання станція перед тим, як поїзд їхнього життя й державності понесеться у прірву…

Але тисяча років (яка розкіш, тисяча років!) у неї все ж таки виявиться. Достатня, аби створити свою ще одну державу – бодай і в статусі Малої, і навіть збудувати свою столицю й обнести її потужніми мурами. Навіть ворогуючи з сусідніми народами і царствами. А втім, ворожнеча та була необхідна – аби, придушивши слабкіших, самим утвердитись на краю власної загибелі…

А кримська Мала Скіфія на той час була не такою вже й малою…

Білокам’яне городище під назвою Неаполь Скіфський (сьогодні пам’ятка світового значення) було столицею кримської Малої Скіфії цілих 500 років – 2–2,5 тисяч років тому – і було головною резиденцією скіфських царів. За той час (особливо за царя Скілура, коли Мала Скіфія досягла найбільшого розквіту), вона займала велику територію: на сході межувала з Боспорським царством, на півдні доходила до передгір’їв Криму, на півночі скіфи володіли районами Нижнього Дніпра, в тім числі й Ольвією, де Скілур почав карбувати свої монети. На західному узбережжі півострова скіфи захопили порти Керкінітиду і Калос-Лімен та ряд грецьких укріплень, перетворивши їх на фортеці. Певний час – правда, недовгий – скіфи були наймогутнішою силою, на яку зважали всі. Їхні укріплені пункти з’явилися і на північних окраїнах Малої Скіфії, на обох берегах Дніпра у його пониззі. Кілька назв цих поселень наводить Птоломей (ІІ ст. до н. е.): Азагарій, Амадоса, Сар, Серим, Мелітополь, Ольвія, Діїн, Сарвак та Ніос. (Сьогодні на берегах Дніпра і його приток відомо 16 укріплених поселень, площа кожного з яких становить від 3 до 32 га. В Криму відкрито 34 укріплені поселення і майже стільки ж селищ.)

Отже, кримська Мала Скіфія на той час була не такою вже й Малою, а силою зброї конкурувала як з грецькими колоніями Північного Причорномор’я, так і з сильним на той час Боспорським царством.

Населення її було різномовне, офіційною ж мовою Малої Скіфії як держави вважалася грецька. Шануючи своїх богів – Таргітая, родоначальника свого, Ареса, Папая, Табіті – скіфи в той же час святкували і грецьких богів – Зевса, Афіну, Ахілла Пантарха, не кажучи вже про численні зображення Діоніса, Деметри, Геракла, Аполлона, Артеміди, Гермеса, братів Діоскурів тощо. Поєднання культурних напрямів різних народів і, зокрема, найбільше грецького, відбулося і в мистецтві пізніх скіфів. Це мало як свої плюси, так і свої мінуси, й останні, на жаль, переважали. З одного боку, це мовби збагачувало скіфську культуру досягненням інших народів, хоча б культурними здобутками еллінів, але з другого – сприяло втраті свого, національного, знеособлювало скіфський народ.

Одне слово, скіфи тоді були – як на теперішню лексику, інтернаціоналістами. Але шануючи чуже – в крайньому разі толерантно до нього ставлячись, скіфи незчулися, як запозичене непомітно витіснило з ужитку своє, перетворивши його на меншовартісне. Поклоняючись чужоземним богам, скіфи почали забувати своїх, а визнавши чужу (грецьку) мову, як мову свого офіційного спілкування, сини змієногої богині незчулись, як занехаяли свою, і все це вкупі – та ще військові загрози з боку сусідів, занепад власної економіки – посприяло тому, що вони так швидко розчинилися в масі чужих племен і щезли як нація з планети Земля. Правий був – і повік-віку буде! – великий наш Поет, коли застерігав: чужому научайтесь, але й свого не цурайтесь. Жаль, але скіфи, легко й охоче навчаючись чужому, занехаяли своє, і це їм врешті-решт і відомстило сповна.

Легенда про те, як дідусь-козопас підказав археологам, де шукати гробницю великого Cкілура