Розділ «Частина п’ятнадцята Сказання про те, як одна велика Скіфія перетворилася на дві малі»

Т. Шевченко

Тепер Еней убрався в пекло…

Там мука грішним немала.

І. Котляревський

«З ІІІ ст. до н. е. почався заключний період історії скіфів Північного Причорномор’я, який характеризується деяким розвитком у них державності й переходом до міського життя».

Одна фраза (з «Історії Української РСР»), а в ній два постулати, що, здається, взаємно виключають один одного. Перший: почався заключний період історії скіфів Північного Причорномор’я (іншими словами, початок їхнього кінця) і в той же час цей період характеризується у них «дальшим розвитком» державності.

Парадокс, але так воно й зачало складатися у скіфів у ІІІ ст. до н. е. – початок їхньої загибелі в степах Північного Причорномор’я, і в той же час це був початок справді дальшого розвитку їхньої державності, не кажучи вже про перехід колишніх кочівників до міського життя. Правда, вже в інших краях, на іншій, хоча й тимчасовій своїй батьківщині.

Власне, їхні негаразди, з якими вони так і не зуміють упоратись, почнуться у них вже по смерті Атея (339 р. до н. е.). Ще вчора-позавчора – за життя і правління діда Атея – могутня Скіфія захиталася й почала слабіти – щоб не сказати, хиріти.

Військова потуга розвіювалась, як дим згасаючих багать, швидко скорочувалися їхні володіння на сході й на заході (на північ скіфи ніколи не поривалися, аби захопити там життєвий простір).

Скіфія вже не могла за себе постояти.

Втративши Атея, Скіфія втратила й саму перспективу на подальше життя, а разом з нею й будучину. Власне, втратила й саму будучину – ось що буває з державами та етносом, якщо їхня сила тримається на авторитеті лише однієї людини – вождя чи царя.

Доживаючи свого довгого-довгого віку, Атей не подбав – хоч і мав на те предосить часу – про свого наступника, рівного собі. Тоді ж (а головно після навали сарматів у степи Північного Причорномор’я) і почався розпад Великої Скіфії, створеної зусиллям Атея та його попередників, на дві Скіфії й обидві Малі.

З року в рік посилювався тиск сарматів, хвиля за хвилею накочувалися вони на Подніпров’я, не зустрічаючи належного спротиву, захоплюючи чимраз більші й більші шматки Скіфії, відшматовуючи від неї значні території, а Скіфія лише зализувала рани та, мляво відбиваючись, все відходила й відходила, віддаючи свої краї родичам-ворогам.

Її вождів та царів все так само ховали під грандіозними курганами, наповнюючи їхні могили золотом та іншим коштовним начинням, але впоравшись з черговим високопоставленим небіжчиком, відспівавши ритуальні пісні та справивши належну тризну, утираючи рукавом роти й бороди, поспішно відходили далі, як тільки лунав крик «Сармати!» й на обрії вигулькувала нестримна кіннота пришельців з-за Дону.

Спадкоємці Атея вже не мали достатньої сили протистояти натискові сарматських полчищ – військо більше не могло захистити свій народ і свої землі, тож відходило все далі й далі на Південь, прямуючи до Кримського півострова, де сподівалися зачепитися за якісь п’ятачки…

Відкочовували, власне, рятувалися втечею роди, племена, об’єднання племен. Відступали нащадки тих скіфів, які колись громили орди Дарія, були владиками й за Істром і з якими сам цар Македонії Філіпп шукав дружби.

Тепер дружби з ними – нащадками Атея та Іданфірса – вже ніхто не шукав – той, хто не здатен захищатися, не викликає симпатій.

Евакуйовувались квапно, все покидавши – особливо осілі племена, селища свої й городища, – втікали, женучи поперед себе худобу, отари овець, табуни коней, що їх ще не встигли захопити прибульці.

Степи горіли, гоготіли й тріщали в полум’ї.

До самого неба здіймалися чорні хмаровища димів, ночами небо краяли язики заграв…