Розділ «Частина п’ятнадцята Сказання про те, як одна велика Скіфія перетворилася на дві малі»

Власне, не вся Скіфія, а одне з її племен.

Круто? Ще б пак! Навіть для найбуйнішої фантазії, яка, здається, ні в чому не знає обмежень – на те вона і творча уява, що часом оперує і нереальними подіями.

Більше того, в підземному світі, у який і потрапила четвірка, від природи чорному (як і будь-яке підземелля та ще глибоке) звідкілясь полилося рівне… світло. «Це не було світло того липневого яскравого дня (коли почалася пригода. – В. Ч.). Це сірувате з фіолетовим відтінком світло нагадувало пізній присмерк або похмурий дощовий день, коли все небо… затягнуте високими хмарами. Звідки взялося світло під землею? (Справді – звідки? Але це тільки початок тамтешніх чудасій неймовірних. – В. Ч.) Дивне, неясне, якесь присмеркове світло, як буває надвечір, коли сонце сховається за важкими й темними хмарами».

Рослинність там була не звичайною, зеленою, а рожевого відтінку. Степи теж незвичного жовто-рожевого кольору. І здибали мандрівники у тім дивнім світі становище скіфів – повстяні намети, вози на високих колесах, кибитки…

«Далеко за наметами рухався великий табун коней».

Чоловіки всі у небаченому одязі. «Високі повстяні шапки… гостроверхі, як башлики або шоломи. Короткі каптани… з вирізами на грудях, підперезані поясами, трохи довші спереду, ніж ззаду. Вузенькі шкіряні або, навпаки, довгі й широкі штани, заправлені в невисокі чоботи, обмотані ремінцями. І ще дивна зброя…» Списи, якими вони вимахували в повітрі, сокири, луки…

Мандрівники дивувалися поміж собою:

– Що це вони кричать? Якою мовою?

– Мабуть, скіфською, – це археолог відповів.

– Ви розумієте щось?

– Звісно, ні.

– Чому?

– Бо скіфської мови не знає ніхто…

То як же там, у підземеллі донецького кряжу на глибині чи не в півкілометра, у дивній гігантській печері у XX столітті від Різдва Христового опинилися скіфи? Справжні-щонайсправжнісінькі, реальні, у плоті, ті скіфи, які зникли з лиця землі чи не дві тисячі років тому.

А не відаючи, що вони всі геть чисто вимерли, п’ють собі там преспокійно «солодкувате й густе, міцне і запашне» скіфське вино оксюгалу, різновид бузату чи кумису, незвичного для нас червоного або золотавого кольору, а «наче змішане з кефіром чи ряжанкою». А закушують той трунок сиром з кобилячого молока іпакою та кониною.

Там небо ніби й не небо, а «щось інше…» і його облягають чорні хмари. А навколо – гори.

«Втім, хіба це гори? Це ж стіни тієї величезної печери, де опинилися дослідники… печери, де живуть стародавні скіфи…» Як вони «дожили до наших днів? А над ними, над полем, над возами й наметами – кам’яна стеля печери, схована від ока густими хмарами…»

То звідки там скіфи? Ті скіфи, які не існують на землі близько двох тисяч років. І це при тому, що четвірка мандрівників не скористалася якоюсь машиною часу і все одно потрапила до живих скіфів.

Пояснюється все вельми просто.

«Був, мабуть, колись дуже-дуже давно такий період, коли цей підземний простір сполучався, очевидно, з земною поверхнею… Колись, знов таки дуже-дуже давно, певне плем’я скіфів, рятуючись від якоїсь небезпеки, потрапило до цього простору і залишилося тут, бо вихід назад, зворотний шлях тому племені загородив великий завал. Скіфи залишилися жити під землею. Вони законсервувалися, так би мовити, бо втратили будь-які зв’язки з зовнішнім світом, який впливав би на них».