Розділ «Частина п’ятнадцята Сказання про те, як одна велика Скіфія перетворилася на дві малі»

Каміння мертве, могили німі.

Але достеменно відомо, що все його земне життя – коротке чи довге, в кого як, хоч тоді, хоч тепер, – минуло на бойовому коні, при мечі та луку, бо служив він богові Арею. Тому завжди воював: або захищав від сусідів найбільше своє багатство – худобу, коней, овець та пастівники, а перш за все жінок своїх та дітей, або сам нападав на сусідів. Щоб у них захопити єдине їхнє багатство – худобу, коней, овець та пастівники. Так життя в кочовика й минуло: то на пастівниках від однієї кочівки до іншої, то в сутичках-набігах, то у війнах з прибульцями. І народ його був таким, недаремно ж він називався народом-воїном, народом Вершників з Луками.

Нема вже того народу, лише могили у степах лишилися – ой багато ж їх! І всі або розорані, або розкопані, здебільшого ще в сиву минувшину любителями скарбів жорстоко пограбовані. А де й сліду з могил уже не лишилося – невмолимий час, та ще коли він починає вимірюватися тисячоліттями. Особливо ж люди! Які тільки тим і зайняті, що грабують людей – і живих, і мертвих. Та ще де-де позастигали в камені загадкові, ніби ж не тутешні люди в гостроверхих башликах, з руками, складеними на животах, із чашами на поясах, звані нині «кам’яними бабами».

Ось один з них… Чужинець не чужинець, але ніби й не свій. Стоїть він на тисячоліття рельєфно вирізьблений на вапняковій плиті: на шиї у нього гривна, на голові шолом, на грудях панцир з металевої луски-пластинок. Куртка повстяна, штани шкіряні, заправлені в чоботи-сап’янці, звані у греків скіфіками. На поясі зліва підвішений сагайдак з луком, спереду – акінак, короткий меч для ближнього бою та ще традиційна чаша для пиття, праворуч – бойова сокира і меч – для дальнього бою. Та ще брусок для точіння зброї, щоб залізо, будучи гострим, тонко співало при ударі і ворога щоб на смерть разило, рубаючи його гарячу плоть.

Дивом вціліла і двометрова статуя скіфа, що її українські археологи знайшли біля одного з сіл Миколаївщини. Вона й нині вражає чіткістю та виразністю деталей. Це чи не єдине об’ємне творіння скіфа, що дійшло до нас крізь віки. Манера зображення відрізняється від подібних робіт античних майстрів. Її міг створити тільки різьбяр – скіф за національністю, котрий добре знав і свій час, і свій народ. Та й сама статуя виготовлена з місцевого вапняка. Праця датується V століттям до нашої ери, коли скіфи вели героїчну, що їх обезсмертила, боротьбу з військами перського царя Дарія. Тож скульптура була надмогильним пам’ятником конкретній особі, загиблому знатному воїну, котрий мечем своїм і звагою заслужив довгу згадку рідного народу. Статуя стояла на могилі віки та віки, а з часом впала і була занесена землею. Лише в наші дні її пощастило знайти. У лівій руці кам’яний воїн тримає ритон, з якого так хвацько-молодечо, так смачно-звабливо п’ється вино. Піднявши ритон,[114] скіф на мить задумався: за кого ж випити? За чиє здоров’я?… А задумавшись, закляк на тисячоліття. І невідомо де подівся його бойовий кінь, у яких степах-віках креше він копитами тирсу-ковилу, у яких степах, у яких віках лунає його кличне іржання?…

До кого – чи за кого? – піднімає ритон кам’яний воїн, представник вже назавжди зниклих скіфів, яких перси, за свідченням Геродота, усіх всуціль – і європейських, і азійських – називали саками. Це підтверджують і найдавніші написи часів Дарія. Щодо скіфів із степів Північного Причорномор’я, з межиріччя Танаїса – Борисфена – Істра, то вони себе величали сколотами, а греки їх – скіфами. (Слово «скіф» означає «блукач», «вічний мандрівник».) Але дехто з учених вважає, що слово «скіф» – народного походження, туземного, що так вони самі себе називали. А ось один з дослідників вважає, що слово «скіф» – німецького походження, в основі його лежить слово skuf – «скут», себто «стрілець із лука». А слово «сака», на думку декотрих, означає «олень», що був тотемною твариною середньоазійських скіфів. Що ж до європейських, то грецьке ймення узвичаїлось в історії, тож для нас вони на віки скіфи, а країна їхня – Скіфія.

Скіфи – то ціла епоха у нашій вітчизняній історії. Вони відіграли величезну роль у громадському розвитку прадавніх племен на колосальних просторах Східної Європи, Західної і Центральної Азії, в Приураллі, на Середньому і Північному Уралі.

Один скіфолог захоплено вигукнув:

«Скіфи – блискучий період нашої давньої історії!..

Без особливого перебільшення можна сказати, що в історії цивілізації наступне місце за греками і римлянами займають скіфи і кельти. Ці народи визначили розквіт варварської Європи і наклали відбиток на їх подальший розквіт».

Колись він стояв у ковиловому степу, в якому віками та віками скрипіли його хати на високих дерев’яних колесах – повстяні кибитки, іржали коні, ревіла худоба, лементували голосисті та гарні його жінки, сміялася його дітлашня… Немає вже нікого і нічого – ні народу його, котрий так і не спромігся себе захистити, ні навіть степу того первісного, плугом незайманого, ковилового. І самої ковили немає, хоч рясно колись вона в Україні росла – десять видів її зелено-білими морями на безмежних рівнинах колихалися. Лише де-де збереглися шматки незайманого степу – Український степовий заповідник, Асканія-Нова, а на ньому на вітрах колихається ковила волосиста, вона ж тирса, чи ковила Лессінга, чи ковила українська, чи ковила довголиста… Тільки скіфської ковили немає, а жаль…

І сам він, кам’яний воїн зниклої Скіфії, стоїть на штучно посіяній тирсі перед входом до Дніпропетровського історичного музею імені Д. І. Яворницького і з кам’яною нудьгою дивиться на невідоме йому і чуже місто, і не збагне, де подівся його народ і як він опинився в чужому місті, де товпляться незнайомі йому й тісні, як степовику, муровані кам’яниці, того народу, якого за його життя мовби ж ще й не було на світі білому. Принаймні під назвою українці. Нічого не може він збагнути в сучасному промисловому місті, він, чиє життя відклекотіло на бойовому коні, при мечі та луку на безкраїх рівнинах в межиріччі Танаїса – Борисфена – Істра.

Степова зона України збереглася, вона простягається ген там, за Дніпром, із заходу на схід від пониззя Дунаю до південних відрогів Середньоросійської височини майже на 1000 км смугою завширшки близько 500 км. Вона займає 240 тисяч квадратних кілометрів, що становить 40 відсотків території республіки. Отож степова зона є, а ось степу самого вже немає. Є розоране поле із виснаженою, щедро здобреною нітратами землею… А степу первісного, скіфського, у степовій зоні України давним-давно немає.

То за кого (чи за що?) багне випити кам’яний скіф навіки зниклої Скіфії? За чиє здоров’я здіймає ритон? І що за питво у його кам’яному ритоні: хмільний бузат з молока прудконогих скіфських кобилиць чи виноградне вино, привезене в гостродонній амфорі з далекої Греції? Швидше всього в кам’яному ритоні гірке і щемне вино прощання скіфів з білим світом доброго бога-сонця Гойтосіра…

…Здавалось, ще трохи, ще якесь зусилля, і Скіфія з Малої знову стане Великою і вціліє у світі білому, бо ж прийнято вважати, що всі ми смертні, а народ – безсмертний.

Не вціліла. Після поразки, якої Палаку завдав полководець понтійського царя Мітридата Діофант, Малій Скіфії перестало щастити. Починаючи з II ст. нашої ери і особливо з III століття, скіфське царство, з такими труднощами відроджене, вступило в суцільну смугу політичного та економічного занепаду, що посилювався постійними війнами з сильним Боспорським царством та античними містами. Зрештою, в першій половині ІІІ століття боспорський цар Рескупорід II повністю підкорив скіфів і проголосив себе царем всього Боспору і «тавро-скіфів». Зникали скіфські поселення в передгір’ї Криму і на рівнинах Нижнього Подніпров’я. Вже ніщо не могло врятувати колись могутнє царство синів змієногої богині – над ними висів наче злий фатум, фатальна доля. Все докінчили готи.

Народи меча, або Як щастю України мимовільно допомогло нещастя інших народів на її теперішніх теренах

Це вони самі себе так хвальковито-погрозливо – знай наших! – називали: ми – народи меча! І цим було сказано все. І навіть більше. Бо ж меч… Яка з ним мова? У нього на все про все відповідь одна: хто зі мною не погоджується, того голова з пліч! Та й усе. Логіка, як бачимо, проста і… залізна. Як сам меч.

На наших теренах, у наших краях-палестинах за останні кілька тисяч років перебуло чимало войовничих і грізних народів із самоназвою, що вони – народи меча: кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни.

Це ті народи, у яких головним божеством був він, залізний двосічний меч (хоча б той, що з давньогрецьким йменням Арей). Відомо сьогодні, який він був (під час розкопок знайдено близько півтори сотні скіфських мечів): довгий, прямий, важкий і старий сталевий клинок без перехрестя, із простим прямокутним навершям на рукояті… (Згадаймо: скіфський бог-меч загрозливо виблискував біля стін ще урартських фортець, мідійських міст, чиї тільки голови він там не стинав!) У всіх народів він зберігався як родова реліквія, святая святих. Це йому – кумиру своєму – скіфи споруджували ритуальні кургани із хмизу і ставили своє знаряддя вбивства на вершині. Після походу йому приносили в жертву кожного десятого полоненика, їхньою кров’ю «напували» своє нелюдське божество і рідко які мечі не були щедро напоєні багряною крівцею…