Розділ «Частина п’ятнадцята Сказання про те, як одна велика Скіфія перетворилася на дві малі»

А гори навколо – то й не гори у нашому розумінні, а стіни величезної печери, що замикають підземний простір. Стіни здіймаються на десятки метрів і знизу здаються горами з крутими урвищами. Стелі печери не видно, бо вона закрита низькими хмарами, які «очевидно, тут ніколи не зникають через велику вологість повітря. І життя в печері триває з віку в вік, без змін, цілком ізольоване від загального земного життя, в своїх власних рамках».

Гаразд, уяснили. Але тут виникає одне підступне питаннячко: у гігантській тій печері має бути вічна тьма (як і в будь-якому – та ще глибокому – підземеллі), то як скіфи тисячі років живуть у вічній пітьмі? Як кажани?

Відповідь така (архіобережна): там є світло. Звідки воно в підземеллі? «Ну от, наприклад, чому б не пояснити це світло якимись радіоактивними випромінюваннями в стелі підземного простору? Або постійною флуоресценцією, скажімо. Може бути таке? Може. І отаке світло поширене тут. А нагадує воно наше присмеркове денне тому, що воно розсіяне, його джерела затінені хмарами, і тому створюється враження суцільних сутінків».

До такого світла пристосувалися й рослини, вони використовують замість сонячної енергію підземного світла. І замість хлорофіла рослини там виробили іншу фарбувальну речовину, тож стали не зеленими, а жовто-рожевими.

Але – досить інтриги.

Всі ці незвичайні події, як і стародавні, але живі скіфи зі своїм дивним підземним світом перебувають не на Донеччині під одним із тамтешніх кряжів, а – на сторінках роману Володимира Владка «Нащадки скіфів», що вперше був виданий у 1939 році і звідтоді неодноразово – за життя автора – перевидавався.

Круто, чи не правда? Загалом фантастична – даруйте тавтологію – фантастика! Круто навіть для фентезі, де все дозволено. Але роман читається з цікавістю – навіть сьогодні.

Пригадую, з яким захопленням я тоді – 1950 рік – чотирнадцятилітнім школярем вперше прочитав – проковтнув! – «Нащадки скіфів», відкривши для себе такого письменника-фантаста, як Володимир Владко (через десятиліття я перечитаю всі п’ять томів повного зібрання його пригодницьких творів). Прочитавши, поділюся враженнями із своєю тіткою, хрещеною Одаркою Чемерис, у відповідь почую:

– Знаю цей роман. Я теж прочитала його вперше школяркою, але у 1939 році, як роман вийшов у світ. Прочитала із захопленням.

«Нащадки скіфів» із захопленням прочитали (вже в сімдесятих роках) і мої діти. А це вже прочитала його й онука – четверте покоління. Все з тим же зацікавленням.

Хоча сюжет та конфлікт фантастично-пригодницького роману Володимира Владка один до одного – це сюжет і конфлікт широко відомого і теж фантастично-пригодницького роману геолога і географа, академіка і письменника Володимира Обручева «Земля Санникова». У ньому теж група вчених-ентузіастів на одному з островів Північного Льодовитого океану потрапляє до стародавнього племені, що відрізане геологічними умовами від сучасного світу і живе собі, нічого не відаючи про життя і людність на планеті Земля. І конфлікт «Землі Санникова» точно такий же, як і в «Нащадків скіфів»: боротьба за владу між вождем і жерцем, коли останній вимагає віддати йому на розправу мандрівників, а вождь відмовляється… Але з однією суттєвою різницею: роман Обручева з’явився у світ на тринадцять років раніше роману Владка. І все ж у Владка вийшов цілком оригінальний твір.

Врешті-решт, після всіх перипетій герої В. Владка (четвірка, не рахуючи собаки) благополучно виплутуються із незвичайних, часом просто смертельних пригод (у згадуванім романі Обручева «Земля Санникова» герої в подібній ситуації гинуть, крім одного, і це значно підсилює емоційний вплив твору на читача, підкреслює його правдивість і несе значний філософський заряд). Повертаючись, рятуючись від небезпек, герої Владка по ходу втечі знаходять у печері золоту жилу із багатим розсипом самородків.

А скіфське плем’я залишається у печері. Правда, мандрівники заявляють – закони жанру, – що вони, мовляв, неодмінно повернуться в те підземелля до законсервованих скіфів із більшою експедицією.

Не повернуться. Автора «Нащадків скіфів» не стане у 1974 році. А за свого життя він майже двадцять років від видання до видання звертався до свого фантастично-пригодницького твору, ще і ще його покращуючи. Твір написано жваво і яскраво, справді в канонах пригодницького жанру. Хоча він і має деякі вади. Наприклад, значна велемовність, багатослівність героїв, прагнення автора «розжувати» навіть найменші дрібниці тощо.

Але побут скіфів, їхні соціальні відносини (особливо учта у вождя Сколота, підступність жерця-віщуна Дорбатая) та інші сцени виписані соковито, зі знанням справи (автор використав усе, що на той час було відомо з археології та праць античних авторів про синів змієногої богині).

Від першої сторінки і до останньої роман переповнений вигадливими пригодами, сутичками й конфліктами, сповнений напруги, тож цікавість від розділу до розділу лише наростає.

Правда, письменник віддав данину модній тоді теорії боротьби класів (коли бідні зі зброєю мусять боротися з багатшими своїми співгромадянами) – така собі міні-жовтнева революція, але роман від того, на щастя, не постраждав. Тим більше, ми знаємо з історії, що подібне повстання у скіфські часи було – Савмака на Боспорі, хоч воно й закінчилося невдачею.

Звичайно, ізольоване плем’я за століття просто виродилося б у своїй, бодай і гігантській, печері, де можна по кілька днів рухатись по колу, мовби долаючи нові й нові простори, і з часом вимре; як немає в надрах України такої гігантської печери з умовами, що імітують земні, але тоді не було б і фантастичного роману Владка.

А він є. І несе в собі значний пізнавальний матеріал про давно зниклі племена, і завдяки йому ми спізнали і таких скіфів – законсервованих. Бодай це і фантастика у фантастиці, але читач, захопившись пригодами, вірить у реальність подій – як то й має бути, коли твір справжній.

Дочитуючи останні сторінки, ні-ні та й ловиш себе на думці-бажанні ще читати: гаразд, це вигадка, але… Але раптом і справді десь, у якихось загадкових світах живуть скіфи, га? Бо повірити, що цілий народ вимер, навіки щез із землі, так не хочеться. Душа тому не бажає вірити…