Розділ «Частина п’ятнадцята Сказання про те, як одна велика Скіфія перетворилася на дві малі»

У другій половині ІІІ ст. в полум’ї великих пожеж зникла скіфська столиця Неаполь та інші поселення і селища. Місто було вщент зруйноване, і більше в ньому ніхто не селився. «Загибель прийшла несподівано, – свідчить історик. – Вона звалилася з такою силою, що від пожеж і руйнацій, від смерті залишалося одне – тікати, кинувши будинки, начиння, дорогі речі. Треба було рятувати життя. Але й це вдавалося не кожному». Через віки й віки, розкопуючи руїни Неаполя Скіфського, археологи все ще зустрічали сліди жахливих пожеж та руйнацій, безліч людських кістяків. Ховати їх уже не було кому. Так в однім місці виявили понад 40 черепів із слідами смертельних травм. Судячи по всьому, це були полонені, їх ставили на коліна й ударом меча відрубували голову і кидали все на поталу хижим птахам…

Переслідувані знавіснілими ордами готів, що вступили в союз із деякими племенами сарматів, а пізніше з гунами, скіфське населення втікало в гори, де змішувалося з таврськими племенами і вже потім зникало. Разом з таврами. Під ударами готів та гунів припинили своє існування й нижньодніпровські поселення, городища і селища – ніхто й ніщо вже не могло врятувати Скіфію – всюди іржали коні переможців, лютували пожежі і дими вставали до небес. Уцілілі мешканці, хапаючи дітей і сяке-таке збіжжя, на возах чи конях, а більшість на власних ногах відходили за Істр і – далі, далі, далі… Залишаючи рідну землю, боялися оглянутися, щоб не дивитися на чорні дими, що здіймалися за Борисфеном…

Як запевняє історія, вціліла частина скіфського населення влилася в загальний потік великого переселення народів і перемістилася – хвиля за хвилею – на захід, де разом з іншими варварськими племенами згодом взяла участь у нападі на Римську імперію. Чи не так опинився у Римі і той скіф, котрий, ставши ченцем, – мабуть, не витримав крові та воєн – прибрав собі ім’я Діонісій Малий і запровадив нове літочислення від народження Ісуса Христа – більше ні на кого йому було сподіватися.

Звичайно, не всі скіфи були перебиті сарматами, готами чи гунами, не всі пішли на захід. Якась частина їх піднялася на північ, де й пристала до праслов’ян, званих антами, змішалася з ними, з часом асимілювалася і, розчинившись у слов’янському морі, передала йому свою кров і свої гени. Ось звідки серед русявих синьооких русичів з’явилася чорноока і чорноброва Україна.

Минули віки та віки, тисячоліття спливли. Давно зникли скіфи, вгомонились степи. А втім, скіфських степів уже немає – все розорано, забудовано, помережано дорогами. Тільки могили скіфські лишилися там і там – німі свідки минувшини – все, що зосталося од колись великого і могутнього народу. Але і їх не береже час, як не бережуть і люди. Хто лежить у тих могилах? Як їх звали-величали – того ніхто вже не скаже. Хіба що Іван Бунін:

Курган разрыт. В тяжелом саркофаге

Он спит, как страж. Железный меч в руке.

Поют над ним узорной вязью саги,

Беззвучные, на звучном языке.

Но лик сокрыт – опущено забрало,

Но плащ истлел на ржавленой броне.

Был воин, вождь. Но имя смерть украла

И унеслась на черном скакуне…

Де-де залишились ще на Україні куці шматки Першостепу: в Хомутинцях, в Асканії-Новій, на Кам’яній Могилі, на Сіверському Дінці… І шумить на вітрах, срібними хвилями набігає тирса правічна, часів ще кіммерійців і скіфів, і ще ранішніх народів, невідомих нам, і шумить вона, як і тисячі літ тому шуміла, коли в степах неозорих, що здавались тоді безмежними і вічними, на гарячих конях проносились кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, алани. Не зникли вони з історії, з пам’яті, а «передали свою кров, свій досвід, свою віру, свою пам’ять спадкоємцям. І дійшла ця кров до нас. І досвід є у нас, і сила, а тому і віра, і пам’ять повинні бути. Як же інакше? Тоді степи просто втратили б свій духовний смисл. Адже коріння є. Глибоке коріння. Хай пішла якась частина племен на схід (більше на захід) в пошуках чи то кращих земель, чи то влади, але якась частина народу завжди залишалася на місці, на батьківщині своїх предків» (К. Сушко. «В степи заповедной»). А тому, що вони, пращури наші, були, є і будуть, є і ми, їхні далекі онуки, правнуки, праправнуки і пращури. І коли я дивлюся на вишивані українські рушники чи сорочки-вишиванки, перед внутрішнім зором зринають неокраї степи, далина, вершники в гостроверхих башликах, коні іржуть, скриплять вози з повстяними кибитками, табуни мчать – від скіфських аплікацій пішли українські вишивані рушники і багато чого іншого. Може, їх вперше на зорі людства вишила та, хто нині стоїть закам’яніла на могилі чи й просто в степу? Гляну на скіфську бабу і забринять у пам’яті рядки поетеси:

Ти, скіфська баба, кам’яна незграба,

стоїш в степах… Курай і бугила…

Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!

За сто віків дитя не привела!

Були б у нього кремінь-ноженята,

ото вже б гупотіло по ланах!