Розділ «Частина п’ятнадцята Сказання про те, як одна велика Скіфія перетворилася на дві малі»

Ті народи, які уособлювали себе з мечем, пишалися: ми – разючі, як меч! Безпощадні, як меч! Непереможні, як меч! А тому ми – володарі і повелителі, зверхники всіх інших племен і народів. Ми царські, всі інші – рабські. Де пронесеться наш меч – там пожежі, пустка, трупи. Гори трупів!

Але всі вони, які самі себе називали народом-мечем, уже в тому світі: і кіммерійці, і скіфи, і сармати, і готи, і гуни. Всі вони були лютими, бо ж суть їхня – меч, але чи не найбезжаліснішими і жорстокосердними були готи – найвойовничіші німецькі племена.

А втім, і серед німецьких племен, серед германців, таких як вандали, бургунди, герули, ругії, гепіди, кімври, тевтони, англи, варни, сакси, хавки, квади і т. д., і т. п. готи були й залишилися чи не найбільшими вояками. Бог війни меч був чи не єдиною їхньою сутністю. Щоб не сказати – якщо годиться таке порівняння – їхньою душею.

У них були вожді і королі. На початку ІV ст. з території Польщі вони віхолою увірвалися в межиріччя Істра – Борисфена – Танаїса. Непокірних на своєму нестримному шляху перемагали і нищили, покірних заганяли до свого війська – воюйте з нами, вам теж перепаде здобич!

Вони, німецькі готи, й поклали край пануванню сарматів, до того непереможних переможців скіфів.

Поводирем у них був король Фелімер, а сам процес пишно звався не інакше, як «Похід з Готимсванадзи в Скіфію». (Скіфія вже тоді була Сарматією, але всі той край по-старому називали Скіфією.) І це був не просто військовий похід, а – переселення із збройною силою, в ім’я самозахоплення. Переселення на нові території проживання (і розбою) всього народу їхнього, коли з військом у нові краї (по ходу їх завойовуючи) рухалися племена, роди, сім’ї з усім домашнім скарбом і тваринами, зо всім господарством, знаряддям праці, з усім тим, що буде потрібне на новій займанщині для постійного там життя.

Спочатку, будучи пішими, готи швидко навчилися у сарматів, як створювати кінноту і воювати кінно, а вже потім їх, сарматів, навчителів своїх, били. Їхньою ж наукою.

Якщо ворог попереду них вигулькував численніший кількісно – оборонялися. Для цього вози з домашнім скарбом ставили у велике коло і, ховаючись за возами всередині тієї імпровізованої фортеці на колесах, відбивалися успішно – здається, од них, готів, переймуть пізніше цю тактику побудови польових укріплень на ходу славні запорожці й успішно її застосовуватимуть.

Їхні вершники були в шоломах, мали панцирні сорочки, круглий щит. Коней теж захищали латами. З озброєння мали довгий спис-контус, увінчаний вузьким косинцем-прапорцем, довгий прямий меч, а як його чомусь не було – сокиру чи булаву – нею теж добре було трощити чужі голови.

Переселяючись із сім’ями й худобою, готи захопили Північне Причорномор’я, вийшли до берегів Понту, в пониззя Дунаю, а згодом почали нападати на римські прикордонні укріплення. У їхніх набігах братимуть участь всі охочі до наживи і ратної слави, переможені ними сармати, вцілілі скіфи, слов’яни. (Наприклад, у 238 році така мішанина народів під орудою готських вождів пограбувала і спалила в гирлі Дунаю Істрію. Тоді ж серед цих народів почали ходити нові гроші – римські денарії, що стали для тамтешнього люду чи не першою всеєвропейською – на той час! – валютою, що користувалася стійким попитом – від туманного Лондиніума до берегів Понту.)

І на нових завойованих територіях згодом така веремія закрутиться, такі сутички спалахнуть, такі конфлікти, бійки-непереливки і походи одних проти інших і взагалі учиниться така шарпанина протягом сорока років, що все те увійде в римську історію під назвою Скіфська війна. (Це греки усіх вихідців з Причорномор’я вперто називали тільки скіфами – ким би вони насправді не були.)

Гото-сармато-скіфське військое об’єднання успішно било римлян, дошкульно шарпаючи їхні прикордонні провінції. А в ті часи хто тільки не жив у краї, завойованому готами, – осетинське об’єднання антів (пізніше вони передадуть своє ймення – анти – новому об’єднанню слов’ян), слов’яни, сармати, залишки скіфів, втікачі з римських провінцій, які належали до різних племен – такими тоді були ті терени, які через віки стануть Україною.

Мови у тій велелюдній мішанині теж були різні: латинська, грецька, готська, сарматська, скіфська, праслов’янська. Щоб жити й крутитися (не кажучи вже про торгівлю), треба було знати кілька мов, і багато хто знав по кілька. Та й села траплялися спільні, коли на однім кутку мешкали представники однієї національності, на іншому – іншої. А ще дозоляли постійні набіги різних розбійницьких ватаг, що жили з грабунків. День до вечора прожив, уцілів, не потрапив у полон чи й на той світ – і добре. І радуйся. Та й далі бережися-стережися!

І так було доти, доки у 375 році туди увірвалися азійські орди нових завойовників-драпіжників – гунів. (Один з готських істориків обурливо писав: «Гуни завжди поводилися з готами по-вовчому (овва! Хіба тільки з готами! – В. Ч.), самі ніколи не обробляли землю і годувалися готським (та хіба тільки готським?) хлібом».

І на більш як тисячу літ південна частина Лісостепу і степова зона України стали пристановищем, розбійницьким кублом, притоном-малиною войовничих прийшлих кочівників, де основним правом, суддею і законом був залізний меч завойовників. Правда, згодом гуни переселяться на центральні рівнини Європи, а ще пізніше і край їм надійде, і племена майбутньої України нарешті отримають шанс створити свої держави і найбільшу серед них – Русь.

Воістину, не було б щастя в русичів, так нещастя інших народів допомогло з’явитися Україні. Адже не зникни в пітьмі історії (по черзі) Кіммерія, за нею – Скіфія, за Скіфією – Сарматія, за Сарматією – Готія, за Готією – Гунія – Україна б сьогодні територіально була з півдня обмежена чи не Київщиною і нижче Канева і далі до Чорного моря були б держави або кіммерійців, або скіфів, або сарматів, або готів, або гунів (чи пізніших народів – печенігів, половців, татар).

Але ті, хто прийшов з мечем, від меча загинули.

Воістину так, адже ті, хто в різний час ходив до нас з мечем, від мечів – у різний час – і пощезали. Виявляється, меч не лише убиває супротивника, а й того, хто з ним ходить у чужі краї завойовувати їх. Адже ті, до кого прийдуть зайди, теж можуть виявитися з мечами!

Жаль, що сам великий князь Святослав, автор того чи не першого, – принаймні з відомих нам, києворуського афоризму, крилатого вислову – хто з мечем прийде, той від меча і загине, – так ось, сам Святослав знехтував власним же мудрим застереженням, як пішов з мечем у пониззя Дніпра та Дунаю щось там завойовувати. Мечем, ясна річ. І поліг на чужині від меча – воістину іноді варто прислухатися навіть до власних висловлювань і засторог, аби твій череп не потрапив згодом до якогось там половецького князька у вигляді чаші для пиття…

На бойовому коні, при мечі та луку…