Розділ «Частина п’ятнадцята Сказання про те, як одна велика Скіфія перетворилася на дві малі»

Сумний урок Cкіфії

…Чого скіфам не вистачало – так це того, чого не вистачає часом багатьом народам і через що вони, буває, й жорстоко потерпають – єдності. Коли один за всіх, а всі за одного. Мудрі греки це загледіли одні з перших, коли запевняли: якщо скіфи будуть єдині, їх ніхто не переможе. (А втім, це стосується і всіх інших народів.) До соціальних протиріч і напруги та внутрішніх конфліктів між племенами, що почалися всередині скіфського суспільства, до природних катаклізмів та навали зовнішніх ворогів (фактори ризику серйозні) додався чи не у вирішальній мірі і брак одностайності. Єдність була замінена чварами й розбратами. Як зауважив один дотепний чоловік, нагадуючи, що все залежить від згуртованості нації: не може окрема людина, за принципом сам-один, відповідати (що в світі людей, що у світі тварин) – за дитинча, годувати і захищати його наодинці. Якби ми були згуртовані, казав далі цей парадоксальний чоловік, то наше стадо стояло б рогами назовні, а дітьми всередину. Тоді б ми захищали дітей. Своїх чи й чужих – все одно. А коли ненавидимо сусіда, то їй-богу, твоя дитина не буде така ж беззахисна, як і чужа. (Ось так стає беззахисною хата, якщо між сусідами ворожнеча.)

Скіфам на останньому етапі не вистачило єдності, тієї єдності, яку повинна мати кожна нація. А скіфи навіть не стали нацією. Не встигли. В останні перед загибеллю століття скіфи, в першу чергу можні та владні, себто еліта етносу, з культурних надбань визнавали лише чужі, не своїм майстрам замовляли речі, прикраси, оздоби тощо, а неодмінно – мода тоді така пішла, як пошесть – лише чужоземним, покланялися запозиченим – у даному разі грецьким – богам. І навіть свій родовід намагалися вести від них, від греків, проголосивши своїми батьками еллінського бога 3евса та їхнього героя Геракла, бравого молодця, як ніби серед своїх не було молодців! (Слава Богу, хоч на роль праматері залишили напівдіву-напівзмію, дочку Борисфена.) А наприкінці, коли нарешті створили свою державу в Криму, то й геть обставили себе і свою ідеологію грецькими богами та героями, а грецьку мову – нечуване до того явище! – проголосили в себе офіційною і державною, що підірвало їхню, рідну, і звело її нанівець, коли свої, особливо діти, вже почали соромитись прабатьківської мови і розмовляли лише по-грецькому. Це зміцненню державності не сприяло. Як не сприяло перетворенню племен – бодай і етнічно однорідних – в окрему націю, адже тільки народ, який став нацією, зі своєю вірою, богами, мовою, традиціями та культурою, стає нацією і здобуває право на майбутнє. Цього права скіфи самі себе позбавили, решту за них зробили орди чужинських завойовників.

Бо тільки народ, який став нацією, отримує бурхливу енергетику і великий демографічний потенціал. Згадаймо, кілька століть тому Європа теж мала просто-таки фантастичну енергетику – це був час грандіозних технічних і географічних відкриттів. Але все йде, все минає. Сьогодні Європу вже називають старезною й одряхлілою, адже на тлі матеріального багатства вона втратила – чи втрачає – полум’яний християнський порив, який свого часу зробив Європу великою. Тоді були потужні цінності, за які і аристократи, і селяни готові були померти: віра, вітчизна, честь, обов’язок, любов… (На побутовому рівні – цнота, сім’я, діти, церква, звичаї.) А не мікрохвильова піч, що нині у нас стала ознакою цивілізації і досягнення успіхів та благополуччя.

Автори численних публікацій запевняють, що сьогодні Європа облінилася – постаріла духовно? – проповідує філософію життя заради задоволення. І як результат – втрачається навіть інстинкт продовження роду, демографічна ситуація стає тривожною і сумною. Один з авторів, що пишуть на цю тему, гірко зіронізував: тепер головна тема, яка хвилює пересічного європейця – це карієс і вибір зубної пасти. А це вже не нація, а сукупність громадян із спільним штампом у паспорті, які проживають на одній території. У такої спільноти вже немає внутрішньої енергетики, відкриття світу, прагнення до вдосконалення, до здобування нових вершин, така спільнота безлика і аморфна, тому в Європі, вважають деякі автори, триває процес відмирання поняття самої сутності нації, лунають проповіді свободи від традиційних цінностей, проповідується моральний нігілізм – войовничий при тому. І в результаті від людини залишається тільки тварина, і така людина, спрощена і збіднена, панічно боїться старіння і смерті. (А колись наші пращури оптимістично казали: двом смертям не бути, а однієї не минути!) Тому Європі вже пора задуматись, як із народонаселення, що займає якусь територію, знову перетворитися в націю (мається на увазі не чистота крові, а щось значно більше). Час уже говорити на національні теми, аби наші народи не спіткала та доля, що колись спіткала кіммерійців, скіфів, сарматів, готів, гунів і багатьох-багатьох інших народів, які знехтували своєю національністю і зникли-пощезли в пітьмі історії на віки вічні. Зважмо: триває ще й процес (буцімто «об’єктивний»), коли в силу тих чи тих історичних причин, демографічних тощо зникають династії, здавалося, ще вчора такі міцні й надійні. Якщо переглянути біографії бодай ста найвідоміших династій від давнини до наших днів – Ахеменіди, Селевки, Птолемеї, Сасаніди, Рюриковичі, Комніни, Чингісиди, Шереметєви, Валуа, Тюдори, Ягеллони, Стюарти, Бахи, Ротшильди, Бурбони, Круппи, Демидови, Строганови, Дюма, Бонапарти, Штрауси, Пушкіни, Толсті, Кеннеді, Мамонтови, Рокфеллери, Третякови, Віндзорська династія, Чапліни і багато-багато інших, то всі вони, колись могутні й розлого-гіллясті, з часом хиріють, занепадають і зникають з історичної арени. Як роди, племена, а за ними й цілі народи, які теж, виявляється, смертні, як і кожен окремий індивідуум. Сумна доля скіфів застерігає – бережімо свою націю, щоб не пощезнути на віки вічні, як набрід громадян з одним штампом у паспорті, які колись проживали на одній території.

В цьому й полягає й нині сумний урок Скіфії – не молися чужим богам, не цурайся своєї мови, шануй свою армію, щоб потім не підкорятися чужій…

Передцвіття

Вона стояла в степу,

Де пах полин і зблискував птах пером.

І її завезли на подвір’я музею.

Її, стару Кам’яну Скіфську Бабу.

Правічну.

Скільки їй літ? Вона і сама не віда.

Стояла мовчазна. Одсторонена. Під муром.

Приходили чужинці

(Приходили, не на конях під’їжджали).

Торкались її обличчя, грудей.

Сміялись.

А Бабі було кривдно.

І сором пік.