Розділ «Частина п’ятнадцята Сказання про те, як одна велика Скіфія перетворилася на дві малі»

За Скілура Неаполь стає головною резиденцією скіфських владик і перетворюється на потужну, добре укріплену фортецю, оборонні стіни якої досягали чи не семи метрів заввишки і такими ж були в товщину. А щоб захистити мури від стінобитних машин, що тоді вже почали використовуватися, була збудована передова запобіжна стіна, так звана протейхізма, що замінила рів, а біля центральних воріт звели башту з помешканням усередині. Центральну площу прикрасили барельєфи і статуї, поруч на постаменті здійнялася статуя самого Скілура на коні.

Місто поділялося на п’ять районів: біля головної брами, на північній мисовій частині з акрополем, на центральній підвищеній частині, східну та західну околиці, що розтяглися вздовж балки.

Загроза сарматського вторгнення постійно нависала над Неаполем та іншими скіфськими містами в передгір’ї Криму. Проте біда поки що обходила їх стороною. Сарматам, які звикли кочувати на великих просторах від Уралу до Дону і на півдні від Приазов’я до передгір’їв Північного Кавказу, тісно було в степовому Криму, і це рятувало скіфів. Поки що.

В історії Скіфії сучасна наука виокремлює три періоди: ранній або архаїчний (VІІ – VІ ст. до н. е.), середній (часи Геродота, V ст. до н. е.) і пізній, що починається з держави Атея (ІV ст. до н. е.). А ось деякі археологи, проводячи розкопки в Криму, запропонували виділити в історії скіфів ще й четвертий, пізній період – час розквіту і занепаду скіфської держави з центром у Криму – ІІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е. Проте інші вчені заперечують необхідність виділення цього періоду, вважаючи, що з ІІ ст. до н. е. внаслідок змішання скіфів з іншими племенами зникають характерні ознаки їхньої культури. Себто Скіфія на заключному етапі своєї історії перестала бути повноцінною національною державою – чи бодай політичним утворенням, що й прискорило її кінець. Інтернаціоналізм, на відміну від націоналізму (вживаємо цей термін у значенні патріотизм), ще ніколи не зміцнив жодну державу і не продовжив їй самостійного життя.

…І вас поодинці переможуть вороги, або Як старий Cкілур навчав синів

Якщо загалом перебування скіфських племен у Північному Причорномор’ї нараховує більше тисячі років – з VІІ ст. до н. е. до II ст. н. е., коли її кордони, за Геродотом, простягалися від Дону до Дунаю, то в Криму на все про все їй випало значно менше часу.

Процес осідання скіфів на землю в Криму та на нижньому Дніпрі тривав у V – ІІІ ст. до н. е. – особливо інтенсивно в районах, близьких до грецьких міст, куди скіфи возили на продаж хліб. Панівними у Скіфії пізніших, завершальних часів були осілі форми життя, і тоді ж у них почала формуватися міська культура, а економічні та політичні зв’язки з грецькими містами прискорили формування скіфської державності, для завершення яких у сколотів просто не вистачило часу. Чи доля його не дала.

Археологічні розкопки підтверджують письмові свідчення давніх авторів про багатства та майнову й соціальну нерівність скіфів, що відбувалася в VІІ ст. до н. е. В цей час зросла і військова могута скіфів.

Основним заняттям їх у Криму було плужне землеробство і кочове скотарство.

За Геродотом, у VI–V ст. до н. е. прибережну і гірську частини Криму – від Керкінітиди (сучасна Євпаторія) і до Феодосії займали племена таврів, а в степовій частині й передгір’ї панували скіфи. У ІІІ – ІІ ст. до н. е. і там, і там, а також у прилеглій до нього території Нижнього Придніпров’я склалися сприятливі умови для розвитку скіфської держави. До Криму ще не докочувалися сарматські орди, що винищували скіфські поселення в Подніпров’ї, а продаж хліба грецьким містам сприяв збагаченню й покращенню життя, зокрема у скіфської знаті. Тож вона весь час розширювала торговельні стосунки з еллінами-колоністами. Боспорське царство усіляко сприяло, аби скіфи осідали на землю, – було зацікавлене у збільшенні землеробського населення та розширенні торгівлі – хліб потрібен був як грекам, так і боспорцям однаковою мірою.

І ось, починаючи з ІІІ ст. до н. е., у Криму рясно виникають скіфські селища та різні укріплені поселення, зокрема й у передгір’ї півострова, уздовж торгових шляхів на Боспор і Херсонес та на західному узбережжі. Городища виникали, як правило, у долинах рік, на горбах біля джерел питної води – на сьогодні в Криму виявлено 34 городища і 50 скіфських селищ. Їх можна поділити на чотири типи: відкриті поселення – селища, які прилягали до укріплених поселень або існували незалежно від нього, сховища без культурного шару та укріплені поселення й міста. У той же час були й сільськогосподарські – досить заможні – маєтки – в тім числі й з вирощування винограду, приготування вина на продаж. Земляних ровів і валів, характерних для поселень у Нижньому Дніпрі, в Криму не було – там всюди залягає каміння, а з нього легше викласти оборонну стіну, аніж видовбати в ньому рів. В «Географії» Страбона названо три скіфські фортеці: Палакій, Хабеї та Неаполь. (В одному з написів Херсонеса згадується ще й фортеця Напіт.)

Із значних фортець були Кермен-Кир, що за чотири кілометри від Сімферополя, на лівому березі Салгиру. Друге городище Булганка знаходилось на лівому березі річки Булганки – вони мають подвійну лінію оборони, третє – Усть-Альмінське, що розташоване на березі моря в гирлі Альми. Це одне з найбільших скіфських приморських городищ, воно було захищене валом і ровом. Але перше місце серед чотирьох великих фортець скіфів у Криму, безперечно, належить їхній столиці Наполю, для зміцнення якого цар Скілур стільки доклав зусиль та економічних ресурсів. Маючи ледь чи не сотню самих лише синів, Скілур боявся чварів між ними, розбрату й ворожнечі, тож, поставивши на перше місце старшого сина Палака, інших невтомно закликав до єдності й одностайності, адже лише за такої умови Скіфія може вціліти.

Як свідчить Плутарх, перед смертю Скілур, зібравши своїх синів, запропонував кожному з них переламати зв’язку стріл. Пучок той був товстим, жоден з синів, як не намагався його переламати (а вони, як і батько, відзначалися силою), але так і не зміг те зробити. Старий Скілур терпляче чекав, підбадьорюючи синів. Потім задоволений батько почав ламати кожну стрілу окремо. Хрускав їх доти, доки не зламав до останньої. «Бачили? – запитав синів. – Збагнули, мої скілуренки, в чому ваша сила? Діючи заодно, ви станете сильними, сильнішими, як є, і вас не здолає жоден ворог, а розділившись і ворогуючи між собою, ви станете слабкими, і вас поодинці переможуть вороги. А разом з вами і нашу Скіфію».

Для Скілура єдність і згуртованість скіфів була на першому плані. І батьків урок не пропав намарне. Як свідчить Страбон, сини Скілура об’єдналися навколо старшого брата і спадкоємця престолу Палака і разом продовжували політику батька по збереженню єдності держави та зміцненню сильної влади. Чвар і ворожнечі між ними історія не зафіксувала.

Також відомо, що одну із своїх дочок, царівну Сенамотіс, Скілур віддав за знатного боспорця Геракліда, і це допомагало скіфському цареві підтримувати дружні стосунки з Боспорським царством. Події скіфо-херсонеської війни (про неї розповідає Страбон та один з херсонеських написів) спершу складалися на користь Скілура. Близько 114 року н. е. скіфи під його керівництвом розпочали воєнні дії проти Херсонеса нападом на поселення його хори. Коли взяли хору, то оточили й сам Херсонес. Витримавши перші натиски, херсонесці звернулися за допомогою до боспорського царя Мітридата, і восени 113 року до н. е. на допомогу обложеним прибув його регіментар Діофант – це був досвідчений військовик і дипломат (він виховувався при дворі боспорських царів). За Страбоном, прибувши з великим військом до Херсонеса, Діофант «відважно здійснив з усім військом переправу на той бік (херсонеської бухти); коли ж скіфський цар Палак (стає ясно, що в цей час Скілура уже не було серед живих і військове щастя почало зраджувати скіфам) раптом напав на нього з усім полчищем, він, прийнявши битву, примусив скіфів, що вважалися непереможними (це за Скілура), до втечі і таким чином зробив так, що цар Мітридат Євпатор першим поставив над ними трофей».

Завершивши кампанію значною перемогою, Діофант виїхав до Боспорського царства і, «здійнявши там за короткий час багато великих діянь, повернувся до наших місць». Між покійним Скілуром і царем Боспору діяла угода про взаємну виручку, але тепер, після смерті Скілура, Діофанту вдалося налаштувати Боспорське царство проти скіфів, і це значно послабило їхні ряди. Повернувшись з Боспору, Діофант зібрав херсонеське ополчення («взявши з собою громадян квітучого віку»), кинувся проти скіфів з новою силою і невдовзі здобув їхні фортеці Хабеї та Неаполь, і, як пише Страбон, «вийшло те, що всі скіфи зробилися підвладні Мітрідату Євпатору».

Правда, це було деяким перебільшенням хвальковитого Діофанта, адже Палак та його військо він тоді не подолав і скіфи все ще мали значні сили, тож війна тривала з перемінним успіхом. Хоч і не була такою переможною для скіфів, як за старого царя, за Скілура.

Надійшов 112 рік до н. е. Війна Діофанта зі скіфами тривала – все з тим же перемінним успіхом, коли ні ті, ні ті не могли взяти гору, але завдавали один одному відчутних ударів. Першими тоді відновили воєнні дії скіфи – їм негадано прийшло на допомогу п’ятдесятитисячне військо роксоланів на чолі з царем Тасієм. Над Херсонесом нависла реальна загроза втратити незалежність. Була глибока осінь, і морем, що постійно штормило, до обложеного міста не могла надійти допомога. Херсонесці вже говорили, що пора здаватися на милість переможців. Але рішучий і відважний Діофант зважився на перехід неспокійним осіннім морем і раптово – його не чекали, скіфи Палака проявили безтурботність – з’явився в Криму, відбив у них Керкінітиду та Калос-Лімен і цим раптовим несподіваним ударом завдав як Палаку, так і його спільнику Тасію значної поразки: «…з піхоти ніхто не врятувався, а з вершників вислизнули лише поодинокі».

Вислизнув із смертельного кільця й Палак.

Правда, пізніше Діофанту все зіпсував скіф Савмак (ймовірний ватаг придвірного війська, що складалося із скіфських найманців). Він підняв повстання в Пантикапеї, і Діофанту довелося спішно брати ноги в руки й тікати. Везучий полководець зиму зачухував рани, завдані йому товариством Савмака, збирався з новими силами і по весні 110 року до н. е. знову вигулькнув у Криму й після запеклих боїв узяв Феодосію й Пантикапей. Тоді ж було схоплено й пораненого Савмака та відправлено його до Понту, а Боспорське царство було приєднане до держави Мітридата. Ослаблені поразкою, скіфи ніби затихли, хоча насправді почали готуватися до нових битв – територія хори на північний захід від Херсонесу все ще залишалася під їхнім впливом.