Розділ «Частина одинадцята Заістрянські пригоди»

Відразу ж по тому, коли ще вільні скіфи не роз’їхались по своїх краях, Октамасад наполягав йти походом на агафірсів, щоб відомстити їм за підступне вбивство скіфського царя.

– Куди йти походом – це мій клопіт! – обірвав його Скіл. – Бо цар Скіфії – я! Хай про це не забуває син фракійки!

– Хай затямить син еллінки, – зухвало почав Октамасад, – що я навіть покійному батькові не завжди корився, а тобі… Ти спершу доведи, що ти цар, а вже тоді й вимагай слухняності. Агафірси мусять затямити до кінця своїх днів, як піднімати руку на скіфів. Іншим буде упомку. Щоб усі знали: скіфи – володарі світу, всі інші – або їхні раби, або данники. І якщо ти, сину еллінки, справді цар Скіфії – скупай свій меч у крові агафірсів!

– Я не бажаю починати своє царювання з крові. Наш батько-цар до чужих народів ходив не так з мечем, як з миром. В ім’я миру, до речі, між скіфами та фракійцями і на твоїй матері колись одружився.

– Чужий… – хрипів Октамасад. – О боги, кого рада вождів та старійшин вибрала нам у царі?… Ти ніколи не був скіфом. Іди до своїх еллінів і в них царюй!

О, який би Скіл був щасливий, аби елліни, а не скіфи вибрали його своїм царем. З якою б радістю перебрався він жити й царювати в сонячне місто ольвіополітів! Але чого не буде, того не буде. Царів Ольвія не знала і знати не хотіла, бо ольвіополіти над усе оберігали демократію, про яку скіфи й уяви не мали. Містом керували народні збори, або просто народ, – вони видавали декрети й ухвали. Були ще службовці – магістрати, яких вибирали народні збори, вони й стежили за життям міста. Серед них найвищою була колегія архонтів на чолі зі старшим архонтом. Та навіть старший архонт – то не цар. Ольвія тому й вільна, що володарює в ній народ.

Не помилився Октамасад, коли називав свого брата чужим. Ставши царем Скіфії, Скіл до кінця своїх днів залишався для неї й справді чужим. Може, тому Скіфією й керували вожді, від імені, звичайно, Скіла, але керували на свою вигоду, втямивши, що Скіл не народжений бути владикою. Не того він замісу. Вождів це навіть влаштовувало. До пори до часу. Бо цар раптом що – так в Ольвію і повертав свого коня. А вже як завіється в материне місто, то в степах з’явиться хіба що через місяць-два. А втікав він із Скіфії ще й тому, що разом із верховною владою та золотим перснем владики отримав і третю жону свого батька, скіф’янку Опію. За скіфськими звичаями, до яких Скіл так і не міг звикнути, наймолодша жона після смерті мужа свого переходила до його спадкоємця. А спадкоємцем покійного Аріапейта став Скіл, йому й випало забрати в своє шатро наймолодшу вдову загиблого царя. І Скіл мусив жити з дружиною свого батька, мачухою і матір’ю свого зведеного брата Орика. Опію Скіл не шанував, але противитися раді вождів та старійшин і скіфським звичаям не міг – мусив забрати мачуху в один зі своїх шатрів на правах першої, а отже, й старшої жони.

Це Опію цілком влаштовувало: опинитися без мужа-захисника у степах – то крах. А молодий цар їй дуже подобався, давно позиркувала на нього, ще за життя Аріапейта, – ніжний такий царевич, тихий, цнотливий… Гляне своїми світло-сірими очима – в Опії аж серце млосно-солодко стиснеться. Щоправда, вона була старша за нього років на сімнадцять, її син Орик зростом уже здоганяв Скіла, та все то дарма – мусить Скіл її взяти за жону, і все тут. Такий закон предків. А на вигляд вона ще й нічого – гарненька і молодість наче зберегла. І до всього ж у міру розповніла. Йдучи за Аріапейта тоненьким дівчам, вона з роками як здобою налилася, форми заокруглилися – таких пишнотілих і звабливих жінок чоловіки люблять. Полюбить і Скіл. Певна річ, зуміє нерозбещеного молодого царя так приголубити-пригріти, що буде за ним, як за щитом. Та й любові Опія ще багла, бо не відлюбила своє. Зі Скілом і надолужить… Ось тільки його мати, не будучи скіф’янкою, не розуміла скіфських законів і, казали, бідкалась, що її син та з жоною свого батька житиме. Для них, греків, це, може, й незвично, а в скіфів свої закони. З тими думками й солодкою хіттю Опія в першу ж ніч, як була наречена старшою жоною молодого царя, хутко прошмигнула в його шатро. Спершу він од неї сахався, наче дівчина на виданні, пручався, бо ж до неї, як вона здогадалась, жінок ще не мав. Це її ще дужче рознуртувало – як обпекло солодким огнем. «Я буду в тебе першою… першою, – захлинаючись, шепотіла. – Я тебе такому навчу… такому… помреш од щастя… Ну ж бо йди до мене, дурнику молоденький, та гарненький, та солоденький. Ось моє тіло, всі мої зваби, вони твої… твої…»

Палаючи від шалу, вона згребла його в обійми, тулячись до нього своїм гарячим тілом. І так його пристрасно пестила, розпалюючи в ньому чоловічу хіть, що його теж вогнем пойняло. Забув він про все на світі й оддався на поталу її пестощів. А вона вже постаралася: молодий цар тільки млів і тихо стогнав у її пітних обіймах. «У нас так буде кожну, кожну ніченьку, – шепотіла йому. – До білого ранку матимеш незрівнянну насолоду й щастя…» І поснули вони в обіймах одне одного, як молодята. І думала Опія, що міцно взяла молодого царя, як орлиця ховрашка, – не тріпнеться, не вирветься з її пазурів ніколи, та не так сталося, як гадалося…

Після тієї першої ночі Скіл почав її соромитись – ніяк не міг звикнути, що живе з жоною свого покійного батька. Оскому збив, і тільки. За кілька день коня осідлав і зі своїми людьми зник за обрієм. Опія здогадалася – до греків подався. Металася, місця собі не знаходила. Якби могла – наздогнала б, до себе його навічно прив’язала… До Октамасада бігала, благала повернути Скіла, не пускати його до греків… Октамасад тільки скрива посміхнувся: якщо ти, жінко, своїми пишними звабами чоловіка не втримала, то я не втримаю й поготів… І загрозливо додав, дивлячись кудись мимо неї у степ – у неї чомусь на серці недобре тенькнуло:

– Хай бігає до своїх греків, хай!.. Добігається!..

І показав міцні білі зуби, наче хижий звір, ошкірився.

Минуло літо, потім ще одне спливло, а Скіл то з’являвся у Скіфії, то зникав, старанно обминаючи пишнотілу Опію. Чи місця собі ніде не міг нагріти, чи так уже грецьке місто манило, материзна його, що й на царство своє, на батьківщину, рукою махнув. Вождям на радість, бо діяли вони за такого царя, як хотіли, як їм вигідно було. А Опія все ще ночами плакала, руку собі кусала, щоб любов свою до царя стримати, і вдень тоді ходила аж запухла від сліз, все на південь позирала, де за далекими кряжами, за степами, за вітрами була грецька Ольвія…

А ще казали, що Скіл в Ольвії палац собі збудував – точнісінько такий, як у заможних греків: з біломармуровими колонами і такими ж грифонами й сфінксами біля входу. Що то таке, Опія не знала, але відчувала, що, мабуть, вона втратила своє кохання назавжди… У Скіла вже інші зваби. Кажуть, його там чекають з нетерпінням, і Скіл теж входить у той палац із нетерпінням, йому швидше б стати греком. Бодай ненадовго. Перевдягнувшись у грецьке вбрання (вже одне це, на думку скіфів, вважалося тяжким злочином), скіфський цар – подумати тільки – приносив жертви еллінським богам! Ще тяжчий злочин, якому немає навіть прощення! А він ще й дякував богам еллінів за те, що вони прийняли його в коло свого народу. В Ольвії дні летіли непомітно – таким був щасливим Скіл у греків. Бесідував з філософами, бо сам вдався любомудром великим, читав вірші чи й просто безжурно веселився. То базар відвідував, гуляв із знайомими на міській площі, агорі. Не цурався музики, вина та жінок – молодим був і життя любив веселе.

Покохав скіфський цар – і таке з ним лучилося! – молоду та гарну еллінку, життя свого без неї та її народу вже не уявляв. І кохання (чи, як греки в давнину казали, ерос) звело його невдовзі в могилу. Обіймаючи скіфського царя, молодого і гарного, котрий і на скіфа, як перевдягався, не був схожий – еллін елліном! – юна ольвіополітка шепотіла йому рядки з вірша їхньої поетеси Сапфо:

Кіннота – одним,

а іншим – піхота.

Струнких кораблів ряди —

третім…

Щодо мене, то на чорній землі