Розділ «Частина одинадцята Заістрянські пригоди»

Археологи підтвердили: Скіл – не легенда, не міф, а реальність. І вкотре переконалися: Геродоту можна і треба вірити. Молодий скіфський цар, котрий закохався в еллінку і їздив до неї в Ольвію за щастям своїм, за лихом і бідою своєю, таки справді був. І трагедія, що сталася з ним, – теж не вигадка.

Се діялось на початку V століття до нашої ери. У скіфського царя Аріапейта було три жони, три цариці. Перша – еллінка, друга – фракійка, а ось третя – скіф’янка, рідна кров цареві.

А маючи три жони, три цариці, скіфський цар мав і три клопоти, три біди. Але тут вже нічого не вдієш. Три цариці в однім царстві, що три коти в одному мішку, – вжитися не могли. Кожна з них намагалася перетягнути царя на свій бік, а йому хоч розірвися. Одну приголубить – друга вовком дихає, її прилащить – третя громи й блискавки мече. А цар вдався лагідним і тихим і зовсім не войовничим – тяжко такому трьох цариць мати. Як і самому царем бути.

На еллінці Аріапейт одружився тільки тому, що в його співплемінників зіпсувалися стосунки з грецьким містом-державою Ольвією. Хто був винуватим у тих чварах – греки чи скіфи – розберися! Але ольвіополіти почали зачиняти браму перед скіфами і не лише перед кочівниками, котрим і справді не завжди можна було довіряти, а й навіть перед скіфами-хліборобами, котрі приїздили до Ольвії торгувати. Збитки терпіли і ті, і ті, але ні ті, ні ті не хотіли першими поступатися. Аріапейт тільки-но тоді став царем, ще й одружитися не встиг. Послав він до ольвіополітів своїх людей з повелінням будь-що помиритися з греками, а греки умову поставили: хай ваш молодий цар, кажуть, та візьме собі в жони ольвіополітку (ми йому знатну підберемо) – на знак вічного миру між еллінами і скіфами. Тільки тоді, мовляв, скіфам повіримо.

Знатна еллінка сподобалась Аріапейту – рік з нею владика навіть щасливим був. Чого не можна було сказати про саму еллінку. Пішла вона за скіфа, бодай і царя, швидше з примусу та обов’язку, аніж зі своєї волі, бо для її співвітчизників дружба із степовиками була життєво необхідною, гарантом їхньої безпеки, а ось для неї – тяжкою повинністю.

Прибувши в лівобережні степи Борисфена, де тоді зі своїм родом, домочадцями, вождями та військами кочував Аріапейт, еллінка подивувалась, що в скіфського царя немає не те що міста, званого столицею, а й навіть бодай якого-небудь поселення, де б стояв царський палац. Тимчасове стійбище на недовгий час – ото й усе. І знову скрипіли вози і неквапливі меланхолійні воли тягли за собою одвічні скіфські хати на колесах, що в царя, що в його підданих однакові – повстяні кибитки. Вони й слугували скіфам за житло. Кибитки, звичайно, захищали від вітру, дощу чи снігу, як і від цікавих очей, та все ж…

Непросто було еллінці, котра виросла в просторому і світлому палаці свого батька, звикати до тісної, задушливої влітку і не дуже теплої взимку повстяної кибитки на чотирьох скрипучих дерев’яних колесах. В тих кибитках жінки та діти були приречені марнувати свої дні. Життя чоловіків з дитинства й до смерті минало на спині верхового коня – на те вони й чоловіки, скотарі та воїни. Взимку трималися ближче до моря, де не так було холодно і коні могли копитами розбивати сніг та лід, добуваючи з-під них траву, – за ними рухались попаски стада великої та дрібної худоби. По весні залишали зимовища, щоб там за літо підновилась трава, і переганяли стада худоби і табуни коней з півдня на північ. Щоб восени знову повернутися з півночі на південь. Так і життя минало від одного стійбища до іншого.

Коли зупинялися, в царському таборі ставало велелюдно і гамірно. З усіх-усюд до владики з’їжджалися вожді, старійшини, знатні воїни, родичі. Всі були при зброї, оздобленій сріблом та золотом, в багатому вбранні, що сліпило сяйвом золотих прикрас, але в порівнянні з грецьким містом та біломармуровим палацом її батька то було не те. І хоч цариця, перейшовши на стійбищі з кибитки у шатро, теж вбиралася в розкішне вбрання, надягла золоту діадему, і плаття її та накидка аж сяяла від золотих бляшок, але туга за рідним містом не минала. Не могла сприйняти цариця ні кочового життя скіфів, що все пропахло димом похідних багать та кінським потом, ні їхньої невибагливої, грубої й простецької їжі, що складалася з м’яса й твердого сиру іпаку і якоїсь там жирної юшки-щерби у далеко не чистих, позеленілих казанах; ні їхніх звичаїв та побуту, які пещеній еллінці, що ніж у горло… А тут ще владика Аріапейт, муж її (вона, наївна, думала, що він тільки її!), несподівано другою царицею збагатився. Сказав їй про те ніби між іншим:

– Я – цар скіфів, сусідами яких на заході сонця є фракійці, звані лисячими шапками. А тому мушу взяти в жони ще й фракійку. В ім’я злагоди на Істрі. А ти за нашими звичаями станеш старшою моєю жоною, господаркою білого шатра, сімейства і моїх родичів.

У ті часи неспокійно було на західному прикордонні Великої Скіфії. А втім, тривкого миру на Істрі, що слугував межею між скіфами та фракійцями, не було, мабуть, здавна. То лисячі шапки, перейшовши Данубій (так вони по-своєму прозивали прикордонну ріку), нападали на скіфські поселення, хапали майно і людей, худобу та коней і гнали їх у свої володіння, то те саме, перейшовши Істр, чинили на їхніх землях сини змієногої богині. І були вони зухвалі, і сильніші, і жорстокіші за своїх сусідів, бо споконвіку вважали себе царськими, себто владиками над усіма іншими племенами – своїми й чужими. Але вже за царя Тірея фракійцям таки вдалося об’єднатися, придушити змію розбрату й гуртом виступити проти східних своїх сусідів. Ось тоді цар Аріапейт змушений був з цим рахуватися. А втім, він ніколи не належав до противників миру між сусідами. До воєн, на відміну від своїх попередників, вдавався неохоче, тільки коли всі інші шляхи до злагоди губилися на бездоріжжі чвар та сутичок. Будучи від природи тямковитим, обережним і передбачливим, Аріапейт швидко збагнув, що з сильним об’єднанням фракійців краще не ворогувати, а налагодити якщо й не добрі, то бодай терпимі стосунки.

До такої думки схилявся й рудобородий Тірей. Хоч фракійці, об’єднавшись, гадав він, відчули силу, але це сьогодні, а ось чи вціліє їхня спілка завтра – невідомо. А зі скіфами треба жити завжди. Крім усього, на фракійців відчутно тисли їхні сусіди на сході, тож на заході, міркував Тірей, треба будь-що убезпечити фракійське царство. І до пори до часу не гиркатися з ненадійними і все ще сильними скіфами.

Отож, все зваживши, царі й уклали між собою неписану угоду про дружбу і межі їхніх володінь. А щоб зміцнити договір, Тірей і віддав одну зі своїх дочок у жони Аріапейту. І розійшлися царі-сусіди з миром – чи не вперше за довгі роки протистоянь. Повернувся Аріапейт з новою дружиною, молодою фракійкою, що теж припала йому до вподоби, а тим часом його перша жона, еллінка, народила сина, котрого назвали Скілом. Через рік і фракійська царівна народила сина, якого нарекли Октамасадом. Аріапейт був радий, що все так щасливо закінчилося: і мир із сусідами уклав вдало, і боги до нього прихильні – аж двох синів, двох славних хлопців-царевичів йому послали. Ось тільки між їхніми матерями наче степовий сіроманець пробіг. Перед у недружелюбстві повела невгамовна фракійка. Хоч вона й стала молодшою жоною царя, але вперто не хотіла визнавати еллінку за старшу. І, принісши мир у стосунки між фракійцями та скіфами, дочка фракійського царя розпалила ворожнечу в сім’ї самого царя. Владика шанував обох однаково. Навіть ночувати звідтоді ходив до них тільки по черзі: сьогодні фракійку голубить, завтра еллінку пестить, ревно пильнуючи, щоб пестощі його однаково порівну припадали обом, щоб ні ту, ні ту не зобидити бодай словом чи поглядом. Обох він однаково щиро осипав дарунками, величаючи і ту, і ту царицями, але від того взаємопорозуміння в його сімействі не наставало. Приголубить фракійку, еллінка ревниво дметься, кляне долю свою рознещасну (чому рознещасну? Цариця ж…). На другу ніч еллінку приголубить – вранці фракійка вовком дихає, так і сікається до нього, гармидер зчиняє – хоч перервись між ними! І що вже цар не робив, щоб помирити їх, але з тих добрих намагань нічого путнього не виходило. Зрештою, цар на обох махнув рукою (хай краще гризуться між собою його жони, аніж три народи – скіфи, фракійці і греки) та й оженився втретє. Давно вже впала йому в око юна, чорноока, в’юнка й сміхотлива Опія, дочка одного з його вождів. До всього ж вожді вже косо позиркували на Аріапейта, невдоволені, що в їхнього владики обидві жони чужачки, виходить, своїми жінками цар нехтує? Тож Аріапейт і одружився на Опії, і зажив з нею, молодіючи та радіючи, а про попередніх двох своїх дружин, здавалося, і зовсім забув. Все вони мають, усім забезпечені – тож хай як хочуть, так і чинять: або миряться, або гризуться, а з нього й Опії вистачить. Через рік і вона йому сина народила – такого гарненького, тугенького скіфського хлопчика Орика.

Тож, маючи три жони, три цариці, Аріапейт по-справжньому почувався щасливим з однією – мабуть, воно так і повинно бути.

Як покаже час, старша жона скіфського царя скіф’янкою так і не стала. І сина не скіфом, а швидше елліном виховала. Коли він підріс, мати щоліта возила його до рідного свого міста. Як царицю, її з веління Аріапейта супроводжував чималий загін вершників. Негоже цариці самотньою степами їздити. Та й щезнути в степу легко – неодмінно стане здобиччю або двоногих людоловів, або чотириногих хижаків – і тих, і тих у степах вистачало. Своїх бородатих і чубатих охоронців, пропахтілих димом, шкурами та кінським потом, цариця ніколи не пускала до міста, вони чекали її біля мурів – хоч тиждень, хоч місяць, поки треба було. Охоронці путали коней, пускали їх пастися, а самі ставили шатра, варили їжу в бронзових казанах, що їх неодмінно прихоплювали з собою, і, нудьгуючи та знічев’я позираючи на високі мури еллінського міста, терпляче очікували свою царицю, не розуміючи, чим її так приваблює тісне місто? Інша річ степ – де стільки простору, волі, сонця та вітру! Ні, справжній скіф степового роздолля не проміняє ні на яке місто. А їхня цариця відразу ж, тільки-но опинялася в батьковому палаці, перевдягалася у все еллінське. І сина свого перевдягала. А втім, скіфський царевич і сам охоче стягував із себе набридлі йому шкіряні штани, таку ж куртку та повстяний башлик і, з насолодою викупавшись у басейні, одягав легенький хітончик. Він швидко вивчив материну мову, та так, що володів нею як рідною. Мати й грамоти його еллінської навчила, пісень. Тож серед своїх однолітків-ольвіополітів скіфський царевич нічим не відрізнявся – ті сприймали його за свого. Але грища грищами, а мати привчала сина до богів свого народу, до його культури, філософії, світогляду. Людина приходить у цей світ для щастя, любові та мудрої бесіди, навчала його мати. Не так багато нам відпускають боги сонячних днів у цьому світі – не витрачай їх марно, зі зброєю в руках. Хай твоєю зброєю стане мудре слово і любов. Живи для душі, адже власна душа ніколи тебе не зрадить – тільки на неї можна сповна покластися в цьому жорстокому і несправедливому світі. І дні, проведені в такій загадковій і незвичайній Ольвії, минали, наче сон – теж загадковий і незвичайний. Не хотілося царевичу повертатися до батькового стійбища в далеких і чужих йому степах, де, крім димів та вершників на обріях, немає більше нічого, але мусив.

Цар сердився, що сина його, царевича Скіла, чуже міське життя розніжує, відучує від свого. А він же майбутній воїн і цар Скіфії, тож негоже йому від свого народу відриватися. Цариця слухала те упіввуха, покірно кивала головою, а діяла так, як сама вважала за потрібне. Тож Скіл і виріс десь ніби посередині – між батьковим степом і материним містом, але все ж швидше елліном, аніж скіфом, що дуже засмучувало Аріапейта. Скіл і в душі себе елліном вважав, бо навіть думав еллінською мовою, тільки таївся зі своїми справжніми почуттями. Співплемінники його батька не милували тих, хто свого цурався, а чуже запозичував. Особливо ж безжально карали тих, хто молився – будучи скіфом – чужим богам. Тут пощади не було нікому. Колись скіфський цар Савлій навіть рідного брата свого, мудреця Анахарсиса, вбив за те, що той потай молився еллінським богам і тільки їм здійснював жертви. А Скіл вже давно потай молився грецьким богам, як і мати його. Тож обоє старанно те приховували, аби не накликати лиха. Але молодший, Октамасад, швидко відчув, чим насправді дихає Скіл.

– Гей ти, чужаче! – злостиво кидав йому брат, народжений фракійкою. – Щоб бути схожим на своїх греків, ти навіть бороди зрікся!

Скіл, як і всі елліни (за винятком хіба що їхніх філософів), бороди не носив. Октамасад же старанно викохував чорну цупку борідку і дуже пишався нею. Він і зовні був схожий більше на батька, аніж Скіл, – волосся чорне, довге, цупке, такий же, як і батько, широкоплечий, дебелий, очі чорні-чорні, руки грубезні і сам рвійний, сильний – коня однією рукою зупинить. Справжній тобі скіф! А Скіл у матір удався, волосся м’якеньке, очі сірі чи голубі – як у дівчини. І голос не грубий, і манери не скіфські – чемний надто, вихований, нікому слова різкого не скаже, кулаком нікому в зуби не заїде. Із зброї хіба що акінак до пояса причепить – не люблять таких скіфи. А якось Октамасад почув, що Скіл із матір’ю не по-скіфському розмовляв, потемнів на виду, руку на руків’я акінака в срібних піхвах поклав.

– Вже й мова тобі наша не до смаку? – протягнув погрозливо. – Скажу батькові, що ти чужий нам! І не бути тобі царем Скіфії. Царем стану я. Бо я справжній скіф!

Та царем все ж таки став Скіл.

Коли одного літа цар Аріапейт, взагалі щирий і відвертий, надто переконаний, що людям треба вірити, бо довір’я – надійніше від меча, поїхав до агафірсів, котрі кочували на схід від неврів, уладнати якусь спірку миром, ті його вбили. Бо поїхав Аріапейт (покладаючись на довір’я) з надто малим загоном. Агафірси відзначалися диким норовом. Ніхто їм не довіряв. Аріапейт же ризикнув довіритись і повернувся додому не на коні, а на траурнім повозі… Ось тоді, після похорону, рада вождів та старійшин і проголосила Скіла царем Скіфії. Хоч симпатії були на боці Октамасада (він був їм ближчим і зрозумілішим, аніж царський син від еллінки), але Скіл старший в роду, а закон предків порушувати не годиться. Ось чому рада вождів та старійшин при всьому зібранні вільних скіфів, котрі заполонили всю долину, піднесла золотий перстень владики саме Скілу. На персні було викарбувано його ім’я – Скіл, а сам він був зображений (грецькі майстри постаралися на замовлення скіфської знаті) на тому персні в найвизначнішу мить свого життя. Схиливши голову, Скіл брав з рук Великої богині скіфів – вона сиділа на троні, тримаючи в руках «всевидяче» дзеркало, – символ влади.