Розділ «Частина одинадцята Заістрянські пригоди»

Атей підійшов до коня, поляскав його по шиї і сказав македонцям (тлумачник неквапом передавав суть царевого казання):

– Дари люблять, щоб їх віддарювали. Передайте цього коня своєму цареві Філіппу.

Македонці захоплено цмокали язиками.

– Ах, який кінь!

– Кращий у всій Скіфії!

При царській владі, на скіфському престолі Атей чи не найдовше за всіх скіфських владик тримав Золоту Вуздечку – везучим вдався, коли таланило і все до рук ішло. Роки пливли й спливали за водою Борисфена – наче мимо нього. Старості він не знав. У дев’яносто років легко вихоплювався на свого бойового коня, що його лагідно називав коником, і водив у бій своє військо, що ніколи і ніде не знало поразок чи бодай невдач.

Спіткнувся Атей на Заході, на Істрі.

«…Бурхливо розвивалися події… на західних кордонах Скіфії. Це був третій, не менш важливий напрям їхньої зовнішньої політики. Як ми вже зазначали, західними сусідами скіфів були фракійці. Близько середини V ст. до н. е. серед останніх надзвичайно посилилося плем’я одрисів, що проживало в долині річки Арда. Очолювані своїм ватажком Тересом, вони заснували могутнє у військовому аспекті Одриське царство, кордони якого доходили до Нижнього Дунаю. Контакти між двома войовничими угрупуваннями – Скіфією та Одриською державою – мали розмаїтий характер. Не обходилось без конфліктів, але відомо й про породичання царських родин: наприклад, дочка Тереса була однією з дружин скіфського царя Аріапіфа. Така ситуація зберігалася до середини ІV ст. до н. е., коли швидкий занепад Одриської держави призвів до її розпаду. Так упав міцний бар’єр, який заступав скіфам шляхи до античних міст Західного Причорномор’я – Істрії, Діонісополя, Одесоса й ще далі – безпосередньо до Балканського півострова» (збірка «На світанку історії»).

Якщо відносини скіфів з античними містами Північного Причорномор’я були загалом мирними і навіть регулювалися договорами (та й скіфи були зацікавлені в торговельних зв’язках з грецькою метрополією та її колоніями), то на Заході, на Дунаї, що був межею між Скіфією та Фракією війни й сутички не затихали роками.

«…Атей так довго жив у цьому світі, що скіфи були певні: їхній цар володіє таємницею безсмертя.

Вірив у те і сам Атей.

Збираючись в похід за Істр, і гадки не мав, що назад він уже не повернеться на коні, що йде він за Істр і за славою своєю, і за смертю своєю.

В заістрянській Фракії, в царстві одрисів

У ті далекі часи на Істрі завжди було неспокійно На однім його боці кочували скіфи, на другім – фракійці. Останні ходили в лисячих шапках, тож скіфи, коли збиралися в набіги на західний берег свого прикордоння, казали: «А збігаємо до лисячих шапок та нахапаємо у них добра!» І бігали. Або окремі вожді та старійшини з власними загонами, або й усі гуртом, як сарана, за так званим загальним рішенням, коли напад на сусідів схвалювала рада усіх скіфів. Бігали, і хапали, і привозили звідти чимало добра. А фракійцям на згадку про себе відрізали кінчики носів.

«Щоб пам’ятали, – втовкмачували скіфи своїм жертвам, – що ми ваші владики, а не ви наші!»

Коли ж потерпілі скаржились скіфським царям на спустошливі набіги, то отримували одну й ту ж відповідь:

– Ми не посилали до вас загони за нашим загальним рішенням, кожний з них займається грабіжництвом на свій страх заради прибутку. І той, хто захищається, може сам і покарати тих, хто хапає.

Покарати хапунів не завжди вдавалося. Тож лисячі шапки, щоб відомстити віроломним сусідам, теж переходили Істр, але вже на східний його берег і теж шарпали скіфські роди й поверталися додому з нахапаним добром. Але все то були сутички місцевого значення між сусідами на прикордонні. Бо ті і ті вдалися швидкими на підйом за легкою здобиччю. А ось в пониззі своєї західної прикордонної ріки скіфи вперше з’явилися лише у вікопомні часи славетного Іданфірса. Женучись тоді за перським царем Дарієм, котрого вони малою кров’ю перемогли за якихось там шістдесят днів, скіфська кіннота ураганною лавиною прилетіла до семи гирл Істра, де він впадає в Акшайну, а окремі загони степовиків доскочили аж до Херсонеса Фракійського і там наробили шерхоту. Фракійці тоді переполошилися, гети теж занепокоїлися (то були їхні краї), але – ненадовго. Прогнавши перську орду, скіфи в ореолі слави, не затримуючись у тих краях, повернули в свою предківщину в межиріччі Борисфена й Танаїса і затихли там на сотню з чимось років.

А вже в часи Атея потіснішало скіфам у Скіфії. Чи степи між Танаїсом на сході та Істром на заході, що раніше здавалися безмежними, почали зменшуватися, чи скіфів стало більше з’являтися у світі білому? Так це чи ні – невідомо, але за довге царювання Атея велелюднішими стали роди й племена, міцніла Скіфія все новими і новими воїнами – кінними стрільцями з луків. Множились табуни коней, гурти худоби, отари овець. Більше кибиток кочувало в степах, більше юрт і шатрів виростало на типчакових рівнинах – вже не вистачало пастівників, і роди почали зніматися з насиджених місць. Всі прийшли в рух і кудись поривалися. Цар та вожді теж багли нових земель – і для себе та своїх численних родичів, і для голоти, для нижчих людей, яких треба було десь розселяти, аби вони не позирали косо на знатних. Треба було шукати якийсь вихід, інакше в сутичках за кращі пастівники скіфи переб’ють один одного.

Але куди податися? На схід? Степи за Танаїсом теж не безмежні, хоч трави по той бік щедрі. Але там – войовничі савромати, що саме набирали силу. Їм теж тісно в степах за Танаїсом, надто багато їх, не здолати скіфам своїх східних сусідів без тяжких втрат… Куди ще податися? На північ? Але там і холодно, і місця невідомі, буцімто й пастівників мало. Та й племена бідні, який з них скіфам зиск? На південь повернути? Але в тих краях степи уривають свій нестримний біг на березі Акшайни, по-грецьки Понта Евксинського, чи вдаряються в гори, де таври живуть. А хіба скіфи, сини степів та рівнин, помістяться зі своїми табунами в горах? Тож залишався захід. І степи там, доносили вивідники, від Істра й до Балканських гір великі, а люд не сильний – бо єдності не має, між собою ворогує. А в кого чвари, тими й поганяти легко. Найдужчі й найчисленніші серед тамтешніх племен – фракійці. Мають своє Одриське царство. Але скіфам і тут поталанило. Якщо в часи своєї найбільшої могутності фракійське царство одрисів простягалося від Егейського моря і до Істра, то вже за Атея воно розгубило минулу міць, роздирали його внутрішні розбрати, коли брат на брата з мечем ішов. Знаючи це, Атей був певний: з фракійцями упорається легко. Принаймні відхопить у них добрячий шмат степів, а там видно буде. Та й до грецьких міст на західних берегах Понта ближче. А спілкуючись з грецькими державами-полісами, був переконаний Атей, можна вивести Скіфію з глухих околиць цивілізованого світу на шлях великий, набратися в еллінів досвіду та вміння, як державу свою збудувати – в цих ділах греки великі мастаки, хоч царів у них і немає.