Розділ «Частина одинадцята Заістрянські пригоди»

Десять років минуло звідтоді, як Атей, залишивши свою столицю на березі Борисфена, перейшов Істр і почав підкоряти фракійців, утверджуючи своє панування на захід і на південь від ріки, аж доки не захопив значну частину заістрянської Фракії. І фракійське царство одрисів, ослаблене внутрішніми чварами, було безсиле дати відсіч прийшлим кочовикам. До всього ж на фракійців із заходу тиснув молодий македонський цар Філіпп, зі сходу наліг Атей – опинилися фракійці, як між двома вогнями. І там пече, і там гаряче.

З року в рік міцніло Атеєве царство на заході від Істра, це підштовхувало скіфів до захоплення все нових і нових земель. Ніхто не мав сили дати відсіч Атею – наймогутнішим виявився він у тих краях. Хіба що Македонія могла зрівнятися із Скіфією по силі. Та з Філіппом в Атея був договір про дружбу і спільні дії в боротьбі проти фракійців. Так минуло десять літ. У фракійських краях вже почали з’являтися скіфські поселення, а на колишніх фракійських нивах скіфи-землероби знімали свої врожаї. А царські скіфи кочували, їхній владика кружляв у степу, як кружляє в піднебессі орел, зірко оглядаючи звідти свої володіння. І тільки забачить, що якесь тамтешнє плем’я непокору виявить, коршаками налетять царські воїни, посічуть і в степах непокірних розженуть.

Фракійці вже нічого не могли вдіяти із скіфами, захвилювалися й трибали, бо скіфи і в їхніх землях з’явилися – данину вимагають. Гети забили тривогу – теж не хотіли скіфськими данниками ставати. І всі – і фракійці, і трибали, і македонці, і гети, і самі скіфи розуміли: не вживуться вони мирно у тих краях, все йде до війни. Це розумів і сам Атей.

Боротьба з фракійцями на Заході скіфських земель була основним сенсом Атея-царя – особливо на заключному етапі його предовгого правління.

Певний час Атей діяв обачно, у спілці з македонським царем Філіппом ІІ. Удвох вони завдали нищівної поразки царству одрисів і поширили свої володіння на Дунай. Це було найбільшим досягненням мудрої політики Атея, його найвищий злет як запорожця на скіфському троні. Але втриматися на ньому він так і не зміг, хоч все й передбачав. І все тому, що два леви аж ніяк не могли ужитися на одній території, яку кожен з них вважав своєю, а суперника зайвим. Не вжилися й Атей з Філіппом ІІ (чи Філіпп ІІ з Атеєм). Бо той і той бачив себе – тільки себе! – єдиним володарем Задунав’я, а Філіпп, на відміну від Атея, ще й володарем усього світу, який він збирався завойовувати. Він був відносно ще молодим, ще й півстоліття не встиг розміняти, тоді ж як Атей вже завершував своє велике коло життя. То нащо йому був суперник? Та й виношував македонський цар потаємний задум підкорити заодно і Скіфію і самому стати владикою усіх її країв, аж до Танаїса на сході. Тож, урешті-решт, сталося те, що й мало статися – між учорашніми спільниками і майже друзями проповзла змія розбрату. І невдовзі відносини між учорашніми спільниками по зброї так зіпсувалися, що стали вони непримиренними ворогами. Зчепилися в смертному герці – молодий хижак із старим. Спершу війна між ними проходила з перемінним успіхом – коли скіфи верх брали, коли македонці, сили, здавалося, були рівними. Проте у вирішальній битві в пониззі Дунаю у 339 році до н. е. Філіпп Македонський таки переміг скіфів. (Македонці тоді полонили кілька тисяч жінок з дітьми, захопили 20 тисяч племінних кобил – для оновлення своїх табунів.)

У тій битві у віці майже 100 років загинув і сам Атей.

І це так подіяло на скіфів (до того вони були щиро переконані, що їхній цар – не підвладний Тій, що з косою), що їх охопила паніка, якою спритно скористалися вороги…

Поразка, що її завдав скіфам Філіпп ІІ, виявилася для них просто-таки фатальною. Точніше, кінцем їхньої могутності, після якого почалися для них суцільні непереливки, невдачі й поразки.

І сама Скіфія, вчора ще могутня, як згори у прірву покотилася.

Кінець хоч і не швидко, але не забарився. У ІІІ ст. до н. е. у Скіфію (як не везе, так не везе!) з-за Дону вдерлися полчища сарматів, які й поклали край пануванню там скіфів.

Ослаблена війнами та внутрішніми негараздами, занепадом економіки Велика Скіфія, так і не утвердившись, як держава, розпалася – як міжплемінне об’єднання.

Рік за роком витісняли сармати скіфів, витісняли, доки й не витіснили їх з Північного Причорномор’я у Крим. Щоправда, нащадки Атея ще якось утримували за собою невелику територію на Нижньому Дніпрі, де ще ухитрялися жити впродовж кількох століть, але перспективу й майбутнє вони вже втратили, то була, по суті, агонія, занепад колишньої могутності царських скіфів. Їх було колись більше за всіх, і вони тоді були кращі за всіх, але часи змінилися і більше стало сарматів, і вони виявилися кращими… А нового Атея (чи Іданфірса), які б об’єднали сколотів, боги вже Скіфії не послали.

Натомість послали ворогів – вельми достойних.

Першими з них стали сармати.

«Грізний світ! – через віки та віки вигукне один з авторів, який писатиме про зародження українського козацтва (його слова підходять і до тієї ситуації, в якій опинилися скіфи). – Люди непевними були ані дня, ані години, завше ходили із зброєю… Смерть нікому не була страшна, бо постійно заглядала в очі; боялись швидше передсмертної муки… Але руїни заростали травою, пам’ять про могили минала і нове життя розквітало на бойовищах…»

Щоб по якомусь часі зникнути в диму та полум’ї…

Перстень царя Cкіла

– Дивна наука археологія, – вигукнув якось наш великий поет, пишучи про «матір історії», – її новини чим старіші, тим вони цікавіші.[80]

Новині ж, яку вам хочу повідати, майже 2500 років, але від того вона не стала старою. Вперше про скіфського царя Скіла та про його кохання, що вкоротило царю віку, почув, відвідавши Північне Причорномор’я, і світові повідав Геродот із Галікарнаса. Але вже в наші дні вчені засумнівалися: надто романтичну, як для скіфського царя, легенду розповів знаменитий грек. Дехто ставив під сумнів навіть існування самого Скіла – чи він, бува, не плід фантазії ольвіополітів, адже в них зупинявся Геродот? Або й самих скіфів… Схоже на те.

І раптом – сенсація!