Розділ «Частина одинадцята Заістрянські пригоди»

Екстравагантно, звісно, та все ж…

Щось у цьому є.

Особливо в тому, кого ми називаємо Атеєм. Дуже-бо цей скіфський цар був схожий на запорожців, які, звісно, з’явилися після скіфів через віки та віки. Але щось між ними – Атеєм та запорожцями – спільне й було. А мо’, то тільки здається на перший позір?

Отож Атей…

Ім’я в нього таке… мм… нашенське чи що. Справді, хоч і скіфське, а ніби ж і наше. Чому б і не назватися якому-небудь сучасному дядькові сучасної України Атеєм, га?

Правда, імені Атей в словнику-довіднику українських імен немає (мовби воно вже застаріле). Але подибуємо там хіба ж такі імена! Африкана, наприклад, Ахіллія, Асона, Анадія, Аполлона, Амоса, Альфонса, Алфія, Автонома… Адама, зрештою. То чому б і не бути Атею, га?

А втім, це така собі… передмова. А по передмові – й мова.

Хоч як не дивно, але в нашій офіційній (державній) енциклопедії, якою була і все ще залишається УРЕ, у відповідному томі на літеру «А» можна, наприклад, зустріти навіть далекого нам Атауальпу, правителя інків, але аж ніяк не ближнього нам Атея, одного з наших чи не предків (скіфи таки внесли в нашу кров свою кров і свою культуру, гени і різні там домішки). Та й до всього ж Скіфія була першим державним утворенням на теренах України. І ось одному з владик Великої Скіфії, та ще такому видатному, як Атей, не знайшлося місця в нашому довідковому виданні. І це при тому, що енциклопедії – це наукові або популярні довідкові видання, які містять (мають принаймні містити!) найістотнішу інформацію з усіх (якщо це універсальні енциклопедії) галузей знань та практичної діяльності, відображувати рівень науки і культури своєї епохи. Не знайшлося місця для того Атея, який об’єднав під своєю владою всі скіфські племена і за якого Скіфія у ІV ст. до н. е. досягла найбільшої своєї могутності й розквіту. Власне, тоді почала успішно творитися сильна скіфська держава, якій, на жаль, так і не вистачило часу для завершення процесу свого народження.

Взагалі це була колоритна і неординарна особистість, цар Атей!

Пастух і монарх в одній особі. Воїн і владика. Рядовий скіф і спадковий цар. Простолюдин і небожитель – це у нього, непоєднуване, якось поєднувалося і створювало ту особистість, яку нині ми називаємо царем Атеєм. І це й створило його в єдиному зразку – навіть для Скіфії незбагненному. А де вже нам його втямити!

Такою ж своєрідною була ця особа, якою у свій час був, оповитий легендами й переданнями владика Іданфірс. Ба навіть, як би ми сьогодні сказали, анекдотами. Принаймні веселі притчі про Атея ходили ще за життя його. Як і владика Іданфірс, Атей теж залишив глибокий слід в історії своєї країни.

Жорстокий воїн і розважливий мудрець, добрий дядько, хитрий, бувалий в бувальцях і філософ, рівня грецьким любомудрам. Гоноровитий і в той же час простий-простісінький чоловік-чолов’яга. І кожний раз – в залежності від обставин, що часом швидко змінювалися, був іншим, різко відмінним від попереднього і трудно було збагнути, яким він буде завтра і який він є справжній. Незбагненний і в той же час ясний, як на долоні. Позахмарний і земний. Добрий і злий. Велемудрий і простецький, балакучий і скупий на слова. І, безперечно, хитрий та вертлявий, такий, що в нього, як пізніше казатимуть в Україні, і в ступі не влучиш.

Вроджений військовик і ватаг. За всю історію Скіфії лише в нього було і найбільше, і найсильніше військо, злютоване, як один організм – тисячорукий і тисячоголовий, і чи не найдовше за інших владик тримав він у своїх сухих, кістляво-кощавих руках Золоту Вуздечку Скіфії, як образно називали сколоти верховну владу, і жив чи не найдовше за всіх, тож всім здавався вічним, цей монарх-довгожитель, такий, який не знає смерті, а тому живе завжди. І всі були спокійні: Атей з ними в цьому світі, значить, все буде добре.

Був істинний скіфський характерник, чаклун і чарівник. Характерництво (чаклунство) було йому од природи властиве.

Химородник-ворожбит, жрець і в дуду грець.

Умів химородити і чудувати. Як пізніше казатимуть про запорожців, що вміли вони химороду химородить… Такий він був: цар, а любив баляндраси з дядьками точити, і в той же час ніколи багато не говорив, не базікав, часом обмежуючись лише кількома словами, але такими, що на них сусідні царства зважали.

Відомий його лист-послання до мешканців міста Візантія, розташованого на березі Босфорської протоки: «Цар скіфський Атей демосові візантійців: не перешкоджайте моїм прибуткам, щоб мої кобилиці не пили вашої води!»[79]

І – все. Коротко і ясно. І цього було досить. Візантійці більше не прищемлювали інтереси Атея, бо знали: Атей лише раз застерігає. Повторюватись не любить. Сказав – як зав’язав. Не хочеш мати лиха – прислухайся до його застереження. Знали: Атей може в один змиг ока кинути летючу кінноту, якій тоді не було рівних, аж до Босфора Фракійського, і ніхто його не зупинить. Краще послухати його – тобі ж, як кажуть, дешевше буде. А хто собі ворог? Тож і слухалися Атея («З цим скіфом краще не зв’язуватись», – обачливо казали).

А втім, який був Атей, зішлюсь (аби не повторюватись) на свій історичний роман «Смерть Атея», що вийшов 1990 року у Дніпропетровську у видавництві «Промінь». Ось кілька фрагментів з цього твору.

Де був Філіпп раніше зі своїм дарунком?