TextBook найкращий
Тільки коханий…
– О боги, яким би я був щасливим у щасливому місті,[81] аби був не скіфським царем, а вільним елліном! – іноді замислено говорив Скіл, наче невідомо кому скаржився.
– А ти відмовся від скіфського царства, – радила йому кохана. – І станеш вільним елліном, і ніхто не завадить нашому щастю…
– Але ж я – спадкоємець мого батька-царя…
– Ну й що ж… У нас, еллінів, царів немає, а нам від того не зле.
– Ти забуваєш, що наполовину я все ж таки скіф…
Це вона й сама відчувала, бо вільним по-справжньому Скіл так і не зміг стати. Може, тому, що іноді озивалася в ньому частка скіфської крові. Чи голос батькових предків його кликав-манив… Скіл тоді вмовкав, зосереджувався, наче відсторонювався від усього світу білого і знімав з пальця золотий свій царський перстень. І довго замислено розглядав його, зітхав, надягав на палець і раптом починав квапно збиратися.
– Куди ж ти, коханий?
– Додому, – нетерпляче вигукував він. – У Скіфію!
– Хіба твоя домівка не тут? – дивувалась кохана. – Не в цьому палаці, не в моїх обіймах?
– І в цьому палаці, і там… За Борисфеном, у степах… Чую, як десь далеко-далеко іржать скіфські коні, і запах диму відчуваю, і пахощі євшан-зілля, полину сивого…
І зникав з Олівії так поспішно, ніби місто ось-ось мало охопити полум’я. А по якомусь часі знову з’являвся: змарнілий, обвітрений, димами похідних багать пропахтілий та кінським потом, від якого потім довго не міг відмитися. І був він тоді для греків наче аж якимось чужим. Обіймаючи кохану, квапно казав:
– Не можу без тебе. Без щасливого міста я зовсім нещасливий.
І на місяць чи й два забував про свою Скіфію. А тоді знову починав дивитися на золотаво-жовтий перстень, прислухався до іржання скіфських коней, що починало йому вчуватися… І поспішно збирався «додому». Щоб так само швидко повернутися в Ольвію, теж, як він казав, додому.
– Нічого не вдію з собою, – скаржився коханій. – Тіло моє Скіфія манить, а душу – Ольвія.
– А що для Скіла важливіше?
– Душа.
І кидались вони одне одному в обійми, аби не проґавити й миті свого щастя. Бо й справді, на чорній землі найкраще тільки кохання.
– Це якесь божевілля… – захмеліло стогнала сама не своя еллінка, і земля під нею гойдалася в шаленстві, й вона кудись пливла, провалювалась на дно жагучої забави, виринала, знову пливла, часом солодко занурюючись в якусь непам’ять…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сини змієногої богині» автора Чемерис В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина одинадцята Заістрянські пригоди“ на сторінці 9. Приємного читання.