Розділ «Частина одинадцята Заістрянські пригоди»

– Відрубайте відступнику голову! – раптом нетерпляче вигукнув Октамасад. – Та не забудьте зняти з його пальця золотий перстень!

– Ховайся в землі, – шепнув Скіл до персня. – Пильно-пильно ховайся, щоб ніколи не потрапив до рук мого убивці.

Тієї ж миті блискавкою майнула в повітрі сліпуча криця. Впала Скілова голова й покотилася в траву, заливши кров’ю те місце, де сховався в землі золотий перстень з ім’ям Скіла.

– Зніміть перстень! – крикнув Октамасад. – Зараз же зніміть з його руки золотий перстень!

Царські слуги оглянули кожен палець обезглавленого Скіла, але персня ніде не було.

– Хоч тут, а його таки зверху! – скреготнув зубами Октамасад. – І де він його подів? Не забрав же з собою на той світ? Ей, ей, шукайте пильніше перстень, шукайте, бо голови й вам постинаю!

Слуги шукали й шукали, обминаючи клапоть землі під полином, залитий Скіловою кров’ю, а степами Скіфії вже велике вухо[82] від однієї дороги до іншої, від одного кочовища до іншого, від стійбища до стійбища, від колодязя до колодязя, від скіфа до скіфа несло вістку, що відступникові відрубано голову. Скіфи сприйняли кару, що спіткала їхнього вчорашнього царя, як належну – заслужив Скіл, більше не буде молитися чужим богам. І тільки Опія тихенько плакала вночі – так їй все ще жаль було ніжноокого Скіла, ой жаль…

Та пізніше, коли скіфське велике вухо принесе вістку про загибель Скіла аж до берегів Понта, заплаче у щасливому місті й молода ольвіополітка…

«Так оберігали скіфи свої звичаї і так суворо карали тих, хто запозичує чуже», – цими словами й закінчив Геродот з Галікарнаса свою розповідь про трагедію молодого скіфського царя Скіла.

Відшумить – з водою Данубію – Істру – Дунаю сплине – ні багато ні мало, а 2500 років. І на просторах румунської Добруджі, де колись зложив свою голову Скіл, знайдуть археологи золотий перстень з викарбуваним на ньому ім’ям «Скіл» та зображенням Великої богині Скіфії із «всевидячим» дзеркалом у руках, котра колись благословила на царювання старшого сина Аріапейта. І стане ясно, що Скіл – не скіфська легенда, не еллінський міф, як довгий час гадали вчені, що він і справді із скіфських степів колись їздив до Ольвії – за щастям своїм, за лихом-бідою своєю, за долею своєю, яку, як відомо, навіть на коні не обскачеш.