Розділ 7

– Надто довго ти її віз, братику, – нарешті підсумував Швачка. – Тепер вона вже нічого не варта.

– Чого ж не варта? Вона ж – золота! – запитав здивовано чернець.

– Так. Але доки цариця обіцяла нам свій захист, то вже конфедерати піднялися, а доки ти привіз її – москалі перейшли Дніпро і погнали панів до самого Бару! А нам лишається сидіти, склавши руки і чекати, доки москалі з ляхами знову домовляться і переділять нашу землю між собою!

Схоже, що отамани мали рацію і «золоту грамоту» справді можна було викинути.

– Так шкода ж викидати: зроблена достобіса гарно, – знову пробасив Неживий.

– А коли б ми її підправили легенько…

Отамани оглянулися і зиркнули на Молдованина, котрий сказав ці слова. Він продовжив свою думку:

– Ну, дописали б, що так і так, вставайте і бийте своїх панів-католиків, виганяйте їх із землі православної. Тут он і місце лишається, і чорнило таке є у монастирі…

– Чорнило?

– Так, ми різні книги старі переписуємо, тож маємо потребу в різних чорнилах…

Залізняк поглянув спідлоба на ченця.

– А тобі не страшно?

Той похитав головою:

– Там було страшно, у корчмі, коли конфедерати оточили мене. Думав: заберуть зараз грамоту, а самому доведеться на муки піти. Просив Господа, щоб допоміг – і саме в цю мить козак до корчми влетів. Я думаю: це не просто так. Це знак, браття.

Отамани переглянулися.

– Давайте, тягніть сюди перо: будемо царську грамоту писати!

За короткий час усе було придумано.

– Добре, – мовив Залізняк. – Тепер ти, брате, біжи в монастир та допиши там все як слід, зроби копію.

Молдаванин побіг, та раптом Залізняк спинив його:

– І затям: ти – небіжчик. Тебе нема – конфедерати захопили разом із грамотою…