Розділ 7

Залізняк сів під широким, крислатим дубом, склавши ноги, побратими посідали навколо. Першим заговорив Бондаренко. Молодий отаман, доки не втік на Січ, крутився поміж надвірними козаками, навіть ходив під рукою уманського сотника Гонти. Недарма ж саме його послав Залізняк із тим, щоб завербувати міліцію на бік повстанців. Іван почав говорити.

– Надвірні козаки першими не виступлять. Так, за ними сила велика: вони навчені воїни, озброєні добре. Також при їхній підтримці можна захопити арсенали панської зброї, що знаходяться у замках. Але справа у тому, що вони першими виступити побояться – мають сім’ї, живуть досить заможно, тож поперед батька до пекла не полізуть. Мусимо їм показати, що із Холодного Яру виходить сильне військо, добре оснащене, дисципліноване і з чіткими гаслами на знаменах – тоді і вони приєднаються. Інакше – тяжко буде.

Залізняк закурив люльку, обдумуючи промову Бондаренка.

– Хто першим готовий до нас приєднатися?

– Жаботинська сотня. Вони давно вже на панів пеклом дишуть за те, що ляхи стратили сотника їхнього – Харка. Мартин Білуга – теперішній сотник – хлопець що треба.

Залізняк знову затягся димом.

– Кажуть: найбільший і найкращий козацький полк в Умані стоїть під рукою губернатора Младановича. Що із ними?

Бондаренко відповів:

– Полковники там – шляхтичі, перевертні. Їх Младанович добре підгодовує, тож вони за нас не підуть. Однак не вони там силу мають: насправді верховодить полком сотник Гонта. Він і Младановича не дуже-то слухає: сам Потоцький йому неабияку довіру виказує. Сотник – чоловік справедливий, твердий. Я говорив із ним кілька разів, однак він вагається.

– Ще б пак – ціле село йому пани подарували, – підкинув Швачка.

– Не в тому річ, Микито, я сотника знаю добре. Він є прихильником народного повстання, однак ніколи не приєднається до бунту черні. Ось чому я казав, що маємо вийти проти панів як справжнє народне військо.

Залізняк знову видихнув дим із легень.

– А що ти скажеш, брате Швачко?

Микита Швачка не один уже рік крутився по гайдамацьких лісах, тому добре встиг вивчити тамтешню братію.

– Гайдамаки всі за нас. Заради того вони навіть готові об’єднатися для спільного походу. Були, правда, покидьки, що до лісу пішли не за народне діло, а для збагачення власного, то таких уже самі свої порішили.

– Скільки їх?

– Кілька сотень набереться. Більшість прийдуть до Холодного Яру, інші приєднаються, як тільки «вдарить грім». Озброєні так собі, однак набагато краще, ніж прості хлопи із косами і вилами, та й бажання бити панів у них більше.

Далі почав говорити Неживий, що крутився по ярмарках і говорив із міщанами.

– Міщуки не так довіряють нашому брату, як ченцям і попам. Ті ж глаголять зі всіх церковних амофонів, що нас усіх має захистити православна цариця. Коли говориш із ними, вони тут же питають, чи благословила її величність наше починання. А як не цариця, то хоч кошовий. Вони бояться, що повстання може зазнати поразки без великих покровителів, і тоді пани жорстоко їм помстяться. Їм треба щось пообіцяти.

Залізняк глибоко замислився. Він чудово розумів, що коли йому не об’єднати в один кулак цілий народ, то повстання приречене на поразку іще в своєму зародку. Надвірна міліція, гайдамаки, міщани, духовенство, запорожці, селяни… Як же їх об’єднати у велике і непереможне народне військо?