Розділ 6

Левченко щиро налив драгунам у кухлі, тоді простягнув руку, щоб налити ченцю, проте той відмовився.

– Не гоже у піст Великодній горілкою скоромитися.

– Та ти що, брате, я міру маю. А з дороги та з дощу й холоду сам Бог велів зігрітися, – наполягав молодий козак.

Проте чернець став на своєму.

– Бачу я твою гостину. Людей по селах конфедерати катують, діти помирають, а ви тут гуляєте за людські гроші, совість пропиваєте.

Ці суворі слова взяли Івана за живе. Він аж побагровів, але відповів стримано.

– Ми за свої гроші гуляємо, кров’ю зароблені. Кожен день під кулями ходимо, щоб ви могли спокійно молитися. От і моліться, та про нас, грішних рабів божих, не забувайте. Хто зна, може, ми в похід завтра, може, судилося мені голову покласти під татарську шаблю чи аркан – то сьогодні ще гуляємо. От вам і відповідь.

Чернець дивився на козаків, не відводячи очей. Мовив:

– У кожного, браття, своя доля, свій шлях. А про Господа не забувайте, заспокоєння душі шукайте не у вині, а в молитві щирій, бо вино й розпуста – від лукавого. А коли ваша воля, то прибувайте до монастиря Мотронинського, спитайте ченця Молдованина – поговоримо.

Левченко відмахнувся від ченця рукою, наче від привида.

– Ну тебе, брате, не хочу більше слухати, їй-богу. Наче залізний кіл вбиваєш у душу своїми словами. Аж тяжко стало. Не для того я, трясця його матері, прийшов у корчму, щоб проповіді слухати, пропади вони пропадом.

Розізлившись, Левченко встав і пішов геть, залишаючи своїх друзів у кумпанії з драгунами та ченцем.

– Благослови, Господи, цього чоловіка, бо душа в нього добра і очі лагідні, а словеса дурні вергає, бо голова буйна, горілкою збаламучена.

Вийшовши з корчми, Левченко думав недовго: швидким кроком направився до брички.

Пані Меланія сиділа всередині, закутана в теплі коци.

– Прошу мене вибачити, пані, але тут таке…

– Так, я розумію, – хриплим голосом відповіла шляхтянка. – Напевно, ви зі своїми товаришами в цій корчмі вирішували справи державної ваги, раз заставили уродзону пані чекати так довго в бричці при битому шляху.

Іван зрозумів її іронію, однак йому зовсім не було соромно – сама собі винна.

– Сідайте, поїдемо. Я і так вже надто надовго відлучилася з дому… – сказала пані Меланія, але голос її звучав уже трохи ніжніше.

Левченко зітхнув: сьогодні він зовсім не мав бажання «вклонятися Венері», зосередившись виключно на «служінні Бахусу». А все через ті кляті думки, що морочать йому голову уже стільки часу.