Розділ 27

– Треба хлопця звідси випхати. А то мостиві пани не подивляться, що він малий, – розіпнуть з усіма. А так він худенький, можна буде пропхати попри дерев’яні палі.

– Я без діда не піду, – твердо мовило хлоп’я.

Зморшки на обличчі старого Тягниноги стали ще глибшими.

– Я зразу за тобою.

– Поможіть, братця, – попросив Бондаренко гайдамаків.

Він спочатку виглянув, чи не ходить вартовий, – той саме пройшов у другий бік і заховався за рогом. Іван підвів малого до загорожі. Голова хлопця ледве влізла між палями – гайдамаки насилу випхали, обдираючи шкіру з чола. Влізла голова – то й худе тіло пролізло.

Малий опинився на волі.

– Ходіть, діду, тепер ви, – радісно сказало хлоп’я.

Старий сліпець рачки приліз на голос хлопця.

– Біжи сам, синоньку, мені з тої клітки не вибратися.

– Ні! – скрикнув малий. Він схопив діда за рвану свиту, почав тягнути.

– Зажди, зажди, Івасику, – благав старий тремтячим голосом. – Іди без мене, синочку, біжи скоріше, бо вже вартовий повертається. А я прийду до тебе.

– Ні, не прийдеш, пани вб’ють тебе. Ти не прийдеш!

Малий заплакав гірко, не відпускаючи дідову свиту. Гайдамаки почали відвертати один від одного мокрі очі.

– Івасику, прийду. Я прийду до тебе сонячним промінчиком та свіжою росою. Я буду дивитися на тебе з неба, з козацького раю. А тепер біжи, біжи, синочку, он вже тінь вартового видно. Тільки гляди: пісень не позабувай, які ми складали. Та розкажи всім про козацьку славу.

Дід таки зумів розжати пальці малого, поцілував його малу руку. Іванко, заливаючись сльозами, побрів геть від кліток.

Сонце встало. Коліїв повели на страту з самого ранку. Людей нагнали цілий майдан.

Бондаренко йшов попереду. Був роздягнений до пояса, простоволосий. Решта коліїв трималися щільно за ним. На їх руках дзеленьчали кайдани.

Бондаренко кинув очима на ката, тоді на його знаряддя, що лежало розкладене на столі: ножі, кліщі, навіть свердла. Отаман посміхнувся, ніби посміхався в очі смерті. Якийсь шляхтич підійшов, сказав:

– Можете посповідатися, покаятися.