Розділ 27

– Звідки це в тебе?

– Мені дав Моторний. Федір Моторний. Чули?

– Як же не чути, – посміхнувся гайдамака.

– Він загинув?

Гайдамака не відповів нічого, лише мовив:

– Забираймося звідси.

Наскільки міг збагнути Грицько Гаранджа, їх вели до Києва. Запорожці передбачали, що там їх триматимуть у в’язниці, доки не візьмуть усіх потрібних свідчень, а тоді спровадять до Сибіру.

Конвоїрів було десь із півтора десятка піших із рушницями, а також двоє офіцерів на конях. Полонені були надійно сковані ланцюгами на руках і ногах, перешпилені між собою. Перепочинок їм давали раз на день, годували двічі. Так і міряли колії своїми босими ногами шлях до Києва і дякували Богові, що не ведуть їх зараз у зворотному напрямку – на захід, до ляхів.

– Кажуть, шибениці стоять аж до Львова, чи навіть до Варшави. Залякати хочуть, – зітхнув сусід Гаранджі.

– Нічого, це їм ще відгукнеться, – відповів Грицько.

– Разговорчики! – крикнув один з вартових і штовхнув Грицька прикладом.

Скоро дорога завела їх у невеличкий перелісок. Раптом запугукав пугач.

– Чули? – притишено запитав Грицько.

На відміну від москалів, запорожці і гайдамаки добре знали цей знак. Приготувалися. Раптом бахнув постріл – один з офіцерів здригнувся і полетів з коня. За ним – другий. Гайдамаки з’явилися нізвідки, немов сиділи за кожним кущиком і деревцем, а чи взагалі під землею. За мить вони розстріляли вартових, котрі були подалі від полонених, щоб не зачепити своїх. Ті ж солдати, що йшли поруч і лишилися живими, тут же приготувалися до оборони, не розуміючи добре, що таке сталося. Один із них навіть вистрелив, однак у цю саму мить полонені кинулися наниз і почали бити й душити своїми ланцюгами. Останніх двох, що намагалися втекти, зарубав вершник на карому коні та в чорному одязі.

Гаранджа уже добув у забитого офіцера ключі і скинув із себе остогидлі кайдани. Раптом поглянув на «чорного» гайдамаку.

– Невже ти?

– Я, братику.

Перед ним стояв Іван Левченко.

– Так я ж сам бачив, як тебе розстріляли москалі…

Левченко посміхнувся: