Розділ 27

– Я выиграл, господа. Значит, мне и быть первым, – сказав переможець, потираючи руки..

– Вам сегодня везет. Ничего, я буду вторым: чувствую, сейчас карта попрет, – гукнув інший.

Лише тепер Оксана зрозуміла, на що вони саме грали: вона і була тим призом. Переможець підійшов до неї, скидаючи мундир.

– Говорят, гайдамаки разбежались и попрятали свои сокровища. А ты, красавица, твои сокровища с тобою иль тоже спрятала?

При цих словах він гладив її по шиї, а тоді одним натренованим рухом зірвав з неї сорочку. Оксана лише скрикнула і спробувала прикрити рукою свої голі груди, як москаль сильно схопив її за руку, заламав і поклав дівчину на стіл.

– Пусти!!! – крикнула Оксана.

– Давай! Люблю, когда девка орет. Ух, хороша чертовка!

При цих словах він учепився рукою в її сідниці, а тоді заходився розсовувати жертві ноги та розстібати власні штани.

Надворі було темно. Біля корчми стояли вартові – прості солдати. Вони чули дівочі крики з корчми, однак, ясна річ, заглядати не поспішали. Звикли. Було вартових двоє – зовсім молоді хлопці. Подумки вони були вже вдома: десь у Калузі, чи Тулі. Але хтозна, коли доведеться знову побачити рідну хату.

Жоден з них не помітив, як до них з-за рогу підкрався чоловік у чорному, схожий на ченця. Він дочекався, доки один із вартових повернеться до нього спиною, тоді підкрався тихенько, затулив йому рота, а тоді черкнув ножем по шиї. Солдат лише здригнувся в його руках, а тоді його тихенько опустили на землю. Інший це бачив, однак встиг лише рота розкрити, як в повітрі просвистів ніж і впнувся йому в шию.

Оглянувшись по сторонах, чоловік у чорному тихенько прошмигнув у корчму, захопивши сокиру, що стриміла в колодці для рубання дров.

Тим часом Оксана вже не мала сили пручатися сильному офіцерові і лише заплакала із безсилої люті. Москаль відчув це і видихнув.

– Щас я тебя обрадую, грязная гайдамачка! – прохрипів у запалі.

– Щоб ти здох! – лише видушила із себе.

Раптом щось глухо стукнуло, так що москаль здригнувся, а тоді почав опускатися на землю, блюнувши кров’ю з рота. Оксана завмерла, тоді підвелася: позаду стояв гайдамака, одягнений у чорне, а на голові довгий козацький чуб. У руці – закривавлена сокира.

Інші також його побачили, однак офіцерам немов мову відняло. Гайдамака розмахнувся і кинув сокиру, цілячи в голову одному із гравців – кров разом з мізками бризнула по столу, заливаючи карти. Офіцери здригнулися і зі страшними криками та гримасами страху кинулися за своєю зброєю. Та не встигли: гайдамака дістав їх і став рубати шаблею, не жаліючи, аж доки всіх не порубав на капусту та не залив корчми кров’ю.

Оглянувши свою роботу, чорний гайдамака обернувся до дівчини – вона стояла, прикриваючи голе тіло залишками сорочки, та дивилася на нього своїми великими очима.

– Я врятував тебе, Марусю, – прохрипів він.

– Оксана я, – тихо відповіла дівчина.

Гайдамака струсив головою, немов відганяючи якийсь страшний спогад. Раптом вгледів дивний перстень на пальці в дівчини.