Розділ 23

Ротмістр відмахнувся.

– Конфедерати заварили ту кашу, а нам доводиться розхльобувати. Та нічого: дочекаємося підкріплення і вдаримо на Фастів – на тому все закінчиться.

Ротмістр пішов, а Воронович так і залишився стояти, граючи жовнами, – тут його ніхто не хотів слухати, а слава грізного ротмістра Вороновича розвіялася як дим. Прості жовніри, що підкорялися королю, почали відверто зневажати конфедератів, звинувачуючи їх у всіх своїх бідах. Що ж йому треба зробити, аби знову заслужити повагу?

Воронович усе ще носився зі своїм планом помсти. Він уже зрозумів, що на політичній шахівниці все перемінилося: хто ще недавно був заклятим ворогом, тепер міг стати тимчасовим товаришем, аби потім знову перетворитися на ворога. У шляхетських колах ходили чутки, що султан поволі починає збирати силу: йому зростання Росії як кістка в горлі. Москалі, що прийшли сюди, аби придавити свободу республіки, тепер можуть або з’єднатися з гайдамаками, або виступити проти них. Польська шляхта деморалізована: горді пани, котрі так нахвалялися на кожному соймику і брязкали зброєю, тепер тікали з рідних будинків, рятуючись від помсти брудного плебсу. Польщу оточили хижі вовки, і якщо влада разом з магнатами і шляхтою не об’єднаються і не візьмуться за голову – біда буде. Ось чому так важливо, щоби не московські, а саме польські війська розгромили повстання. Це буде великою спільною перемогою і фактором загального об’єднання.

Гайдамацьке військо було досить добре організоване, хоча і слабо укомплектоване. Що ж до бойового духу, то він був дуже високий: колії з легкістю йшли на смерть, тому й перемагали. Їм не було чого втрачати. Таких можна розбити лише мудрістю і досвідом.

– Що це таке? – раптом зауважив пан Воронович вершників, що нишком вискочили з лісу.

Йому знадобилася лише мить, аби розпізнати, що це не свої.

– Гайдамаки…

Вони вискочили з лісу «журавлиним ключем», а вже опинившись у полі, на ходу почали розгортати свої «крила», беручи шляхетський табір півколом.

– Гарно йдуть, – посміхнувся сам до себе Воронович, милуючись гайдамацькою атакою.

– Гайдамаки!!! – раптом пролунав крик поруч – і всі навколо посхоплювалися, покинувши намети, вози і обід.

– До бою! – ревнув Воронович, намагаючись організувати шляхтичів і жовнірів, однак ті нікого слухати не хотіли, заметушилися. Зі зближенням гайдамацької лави паніка стала наростати. Першим, лише допавши коня, почав тікати ротмістр, а відразу за ним навтікача пішла шляхта. Жовніри, трохи пометушившись, покидали рушниці і списи – знали, що простих жовнірів гайдамаки не поріжуть.

Тим часом колії влетіли в табір:

– На коліна! – прозвучала команда – і жовніри миттю підкорилися. Інша частина гайдамацької лави, не зупиняючись, кинулася слідом за шляхтою.

Гайдамацькі коні гнали так швидко, що, здавалося, й не торкалися землі. Вони наздоганяли панів і безжально вбивали, стріляючи впритул з пістолів, або рубаючи шаблями.

– Живими, живими брати! – кричав Іван Бондаренко, котрий очолював гайдамацьку атаку.

При цих словах запорожець вихопив свій аркан і кинув на шию першого-ліпшого пана. Шляхтич лише змахнув у повітрі руками, ніби птах, і гепнув з розгону на землю…

Нарешті погоня закінчилася. Декому зі шляхтичів таки вдалося втекти, однак велику їх частину було або знищено, або полонено.

Бондаренко витер піт з лоба.

– Добре погуляли. Тепер би ще у Грузьке заглянути, аби вражий осавул не встиг утекти.