Розділ 23

Гайдамаки забирали полонених, здобич і поверталися назад. Бондаренко оглянув усе навколо, намагаючись нічого не проґавити. Раптом він побачив коня. Вороний стояв у густих бур’янах і просто пасся. Напевно, господар його загинув – і тварина відбігла подалі від кривавого бою, налякавшись криків і смертей.

– Шкода лишати, – мовив сам до себе Бондаренко, а хлопцям гукнув: – Ви йдіть, а я наздожену!

Коник продовжував пастися, навіть коли Бондаренко наблизився майже впритул! Тоді підняв голову, поглянув.

– Тихо, братику, я тебе не скривджу…

Іван Бондаренко тут був не один. Ганебно лежачи в бур’янах, від гайдамацької помсти ховався славний ротмістр Воронович. Із наближенням отамана шляхтич ще більше завмер і почав просити всіх святих, аби запорожець його не побачив. Бур’яни ці були посохлі, однак густі й високі, так що Бондаренко проїхав поруч із Вороновичем і не побачив його.

Вороний ротмістра почав задирати голову, а тоді розвернувся і відбіг геть, виманюючи за собою Бондаренка.

– Куди ж ти, братику? – дружньо мовив отаман і, спішившись, продовжував переслідувати вороного.

Воронович видихнув: гайдамака його не помітив. Перехрестився навіть. Раптом посміхнувся.

– Але ж цей гунцвот хоче забрати мого коня?!

Раптом дика злість охопила ротмістра. Де ж таке бачено: шляхтич ховається в бур’яні, а лотр забирає собі його аргамака! Та це ж сміх! Ганьба! Набравшись мужності, Воронович легенько виглянув: Бондаренко таки допав його коня і тепер, тримаючи за вуздечку, гладив по гриві, пестив і щось промовляв примирливо. Від цього в ротмістра ще більше стиснулися кулаки. Він висунувся зі своєї схованки і сторожко оглянувся по сторонах: колії уже відійшли подалі: одні поверталися до Пашківки, а інші направилися далі на захід, у бік села Грузького.

Зараз була нагода напасти на козацького отамана і його порішити. А ще краще – взяти живим. Живий Бондаренко! Зробивши це, пан Воронович зазнає такої слави поміж панством, що й праправнуки пам’ятатимуть!

Тим часом Бондаренко уже вкоськав його коня, узяв за вуздечку і повів назад, приговорюючи:

– Бачиш, вороненький, твій старий господар покинув тебе напризволяще. Я ж тебе любитиму, чесатиму.

Отаман саме підходив до коня, став у стремено, аби вскочити, як раптом напав Воронович. Зробив це блискавично, маючи намір ззаду вдарити отамана по голові руків’ям пістоля, а потім завалити на землю і зв’язати. Ротмістр уже був поруч, розмахнувся для удару, як раптом кінь сіпнувся зі страху, так що удар вийшов не дуже точний. Воронович вдарив ще, і ще раз, однак Бондаренко почав захищатися, доки врешті Воронович не зробив йому підніжку – і вони обидва не полетіли у бур’ян.

Опинившись зверху, Воронович застогнав люто, а тоді заходився бити пістолем гайдамаку по голові, однак Бондаренко став ухилятися й крутився щосили, аби скинути із себе пана.

Раптом Воронович зрозумів, що козацький ватаг надто сильний і так просто його полонити не вдасться. Ротмістр добув ножа і вдарив, цілячись у шию, однак Бондаренко заблокував цей удар, зібрав усю свою силу і, скрикнувши, скинув із себе Вороновича. Ротмістр напав знову, однак отаман уже встиг скочити на ноги, а в руках його блиснув ніж. Воронович вдарив, однак гайдамака спритно ухилився, а натомість черкнув сам.

Ротмістр закляк, схопившись за горло: кров так і цебеніла крізь розчепірені пальці. У запалі боротьби Бондаренко, скрикнувши, підскочив до Вороновича і всадив йому ножа у груди по саму рукоять.

– На5 тобі!

Воронович застогнав дико, видихнув, а тоді упав на землю. Бондаренко стояв над ним, важко дихаючи, тоді обшукав мертвого ротмістра, зняв пояс разом зі зброєю та іншим воєнним причандаллям і пішов до свого коня.

Звістка про напад гайдамаків і розгром панів під Пашківкою миттю облетіла усю околицю.