Розділ 23

– Хвойда.

Якименко підійшов до стола, узяв кварту і налив із неї у чарку. Випив. Занюхав рукавом. Тоді виглянув у вікно: було тихо.

Із карою для Сенька і Кіндрата він трохи переборщив. Сенько не витримав, помер. Його вже відспівали і похоронили, але осавулові досі чується крик його матері. Він, Якименко, не хотів цього, бачить Бог. Хлопчина видався занадто затятий, не хотів коритися. Колись так само осавул виховував молодого Бондаренка, однак той виявився набагато сильнішим. А от Сеньки шкода.

Тим часом над краєм почали збиратися хмари: неспокій дістався і сюди. У Радомишлі уже були польські жовніри, котрих перекинули сюди десь із Житомира; на сході ж повстанці уже взяли Фастів. Хтось із них дістанеться першим до Грузького, осавул просив Бога, щоби це були саме поляки. Не гаючи часу, осавул уже розбирав свої пожитки на вози і лише чекав сигналу від свого товариша сотника Щербини, що настав час забиратися. І тікати.

Проте сталося навпаки: першими підтягнулися жовніри та шляхта і отаборилися під Пашківкою.

– У панів досить значна сила, тож невеликими загонами гайдамаки сюди потикатися не будуть, – передавав новини посланець від Щербини.

– А великими?

– Що – великими? – не второпав козак.

– Великими силами? – перепитав Якименко.

– Гм. Головні сили їхні під Фастовом.

Ці новини трохи потішили осавула, навіть почала забуватися пригода із Сеньком…

Воронович, що саме прибув до Пашківки, достеменно не знав, де зараз знаходяться гайдамаки, і це його трохи нервувало. Вояки отаборилися просто серед поля, поставили вози рядочками, розбили намети й заходилися готувати собі обід. Шляхтичі, котрих тут було більше сотні, посідали окремо від жовнірів, повиймали сулії з винами та наливками й почали частуватися.

Воронович намагався пояснити їм, що було б добре укріпити їхній табір і виставити дозори, однак усі присутні відмахувалися від нього.

– Іди, пане, до ротмістра.

Пан Воронович так і зробив: відшукав командира – втомленого з вигляду мужчину років сорока – і спробував йому пояснити своє бачення справи.

– Я уже стикався із гайдамаками – за ними досить значна сила. Але головний їхній козир у тому, що їх підтримують місцеві хлопи, котрі досконало знають тутешні ліси.

Ротмістр слухав його не просто неуважно, але й зневажливо.

– Так, ми чули, пане Воронович, як гайдамаки ганяли вас та інших конфедератів по Холодному Яру…

Воронович насупився.

– До чого тут конфедерати? Тепер у нас всіх спільна загроза – Коліївщина, тож годі ділитися!