Розділ 22

– Колись іще побачимося.

Федір якийсь час дивився їй услід, як вона бігла в бік міста. Саме там почався зараз суд і розправа над панами та орендарями, які попалися в руки коліїв. Дівчина бігла щодуху, щоб врятувати свого батька.

Моторний посміхнувся сам собі у вуса і рушив далі, слідом за своїми козаками.

Бідних євреїв не займав ніхто, а багато з них записалися до гайдамацького війська. Але було достатньо таких, кому гайдамаки не могли вибачити, через кого, власне, й почалося це повстання – лихварі, орендарі, перекупники та торговці людських душ, продажні судді, чиновники – всі вони погойдувалися на шибеницях поряд із панами – шляхтичами, не змігши сховатися від людського гніву.

Гордий єврей трясся як осиновий листок. Він був фармацевтом, виготовляв ліки для панів, а простий хлоп не міг собі купити в нього через велику ціну. Його руки не знали мозолів до останнього часу, але й тепер вони натерлися не від рала чи лопати, а від рушниці: фармацевт взявся за зброю разом з іншими євреями, захищаючи, як він думав, достойний лад у цій державі, своє право й життя, свою землю. Бився сміливо й жертовно, наскільки міг, не бажаючи коритися брудним хлопам. Він і тепер не бажав їм коритися, а трясучись ішов до шибениці. Гайдамаки ненависними поглядами проводжали його.

Дочка прибігла в останній момент, кинулася йому у ноги.

– Тату, не роби цього, скорися. Ми ж євреї, ми ж ніколи не пхалися до політики та справ військових, одумайся. Наша справа ліки, а не мушкет. Скорися: тепер ці люди володарі цього краю, це їхня земля, а нам робити свою справу. Навіщо йдеш на смерть?

Рахіль-Оксана кричала голосно, старий спробував її підняти, поставити на ноги.

– Встань, цуро моя. Ці люди хочуть, щоби я відрікся від Єгови, а я вже застарий. Шкода, що не дочекаюся внуків, не зможу навчити їх. Та ти, цуро моя, пам’ятай мої заповіти і… живи.

Журба, який стояв поруч із Швачкою та спостерігав усю цю сцену, суворо приступив і взяв дівчину за руку, щоб відіпхнути від старого.

– Годі цього. Бачиш: твій батько хоче померти як герой. Він все життя служив панам, плазував перед ними, лікував наших гнобителів. А перед нами плазувати не хоче. Він досі має нас за брудних гоїв; за хамів, для нього не існує українського народу, а тільки бидло, яке готове зранку до вечора працювати на нього, не маючи ні ліків, ні школи, ні навіть своєї віри та звичаїв, яку відібрали пани. Тож хай гине.

Він відірвав дівчину від старого, зазирнув йому в очі. Вони так і стояли, дивлячись один на одного очима, повними ненависті, але не зневаги. А гайдамаків ця промова зачепила за живе.

– Досі нас прокляті мають за своє бидло. Жару їм, дайте жару жидові! – гуло навкруги грізне воїнство.

– Заждіть, пане отамане, адже батько колись прислужився гайдамакам. У нього є заслуги, – спробувала перекричати всіх Оксана.

– Які заслуги, про що ти говориш, цуро моя, – голос єврея дрижав, він боявся вже не так за себе, як за дочку, яка не знати що замислила.

– Так, мій батько прислужився колись отаманові Левченку. Ось, він навіть перстень свій дав!

Дівчина показала Журбі персня. Дехто з гайдамаків також це почув, – і коло стихло. Підійшов Швачка.

– Ти, мабуть, брешеш, дівчино. Якщо так, то гляди: отаман Левченко суворий і дуже розізлиться.

– Не брешу, ось вам хрест.

Вона перехрестилася. Коло, після якоїсь паузи, раптом зайшлося реготом.