Розділ 22

Замикав гайдамацьку колону Іван Левченко зі своїми хлопцями. Гаранджі і Борщика з ними вже не було. Моторний курив люльку і суворо дивився вдалечінь, притримуючи рукою шаблю біля боку. Раптом ледь здригнувся, відчувши, як хтось схопив його за стремено.

– Ти чого? – гукнув він дівчині, котра щосили трималася його за чобіт.

– Порятуйте, паночку.

– Та чого ти справді? – Федір навіть трохи розгубився. – Хто це наважився ображати таку красунечку?

Дівчина навіть тепер не відпустила його чобота.

– Не мене – батька. Гайдамаки, себто панове козаки, хочуть його замордувати.

Тільки тепер до Федора дійшло, він спохмурнів.

– А він жид?

– Євреї ми бідні, паночку, ніколи зла нікому не робили. Я під карою смерті прийняла вашого Бога, я християнка, та батько заперся, не хоче визнавати Бога вашого, не хоче кланятися: гайдамаки його вб’ють, порятуйте, паночку, згляньтеся.

Моторний ще більше насупився.

– Чого це я маю вам помагати? Ви були першими прислужниками панів, по три шкури дерли з мого народу, продавали нас, як худобу, віру нашу паплюжили. Тепер, коли ми стали хазяями краю свого, то або розкайтеся, і живіть по наших законах, або приймайте смерть за гріхи свої.

– Але ж, паночку, я ж бачу – ви милосердний, у вас добрі очі. Я прийняла Христа в серце: він вчив нас пробачати, вчив бути милосердними. Згляньтесь, паночку, над моєю молодістю, пожалійте, вік за вас молитися буду.

Федір оглянувся навколо, чи багато козаків стало свідками цієї сцени, й переконавшись, що на нього ніхто не звертає уваги, знову поглянув на дівчину: це була гарненька чорнявка, шляхетність проглядалася в її очах та голосі, хоч і була одягнена у грубу сорочку та звичайну запаску. Та найбільше здивувала козака вишиванка на її сорочці. Було видно, що ця дівчина трималася за життя до останнього.

– Як тебе звуть?

– Рахіль, – мовила, та зразу сіпнулася. – Так мене звали до хрещення. Тепер я Оксана.

– Ось що, Оксано, візьми цей перстень, віднеси батькові, нехай скаже, що вірно служив отаманові Левченку. Запам’ятала?

– Так, – мовила дівчина, взявши з рук козака товстого золотого перстня.

– Тоді біжи, чого стоїш?

– Як я зможу вам віддячити, як зможу повернути персня?

Федір знизав плечима.