Розділ 19

– Та як це так? – гомоніли між собою. – Ми чи не весь край визволили, а тут зібралася купа недобитків панських і комизяться! Вибити їх до лаби, щоби панським духом навіть не смерділо на Україні!

Розмови ті наростали – колії поривалися йти на штурм фортеці.

Залізняк під’їхав до Гонти.

– Скажи, пане Іване, чи багато Умань має захисників?

– Достатньо, Максиме. Хоч досвідчених вояків бракує, але губернатор озброїв тисячі панків та жидів. Гармат достобіса, та й сам бачиш, який рів, вали, частокіл, мур високий, башти, бійниці.

Залізняк криво посміхнувся.

– Чи нам вперше зустрічаються вали й рови?..

– Зажди, полковнику. Я сам не раз міркував… Найслабше місце в обороні – це табір. Маємо його дістати штурмом що б то не стало.

Залізняк недовірливо поглянув на нього.

– На дідька нам табір, нам фортецю треба добувати.

– Дістанемо табір – відріжемо Умань від річки, від води. Поглянь-но яка спека.

Зілізняк почухав потилицю.

– Добре, вдаримо на табір. Однак і на мури Уманські вдаримо теж – а раптом вдасться!

Гайдамаки пішли на штурм. Ішли завзято, не звертаючи уваги на трупи полеглих та крики поранених побратимів. Перли як хвиля. Зазнавши втрат, колії подолали рів, дряпалися на вал. Декотрі з них уже рубали сокирами товсті дубові балки частоколу.

Оборонці дали шалений опір. Євреї і дрібні шляхтичі хоч і не були вправними вояками, проте їх стояло так багато, що кулі з їх рушниць густо летіли в гайдамацьку лаву й косили коліїв, як коса траву. Крім того раз у раз гаркали міські гармати і ядра, – прокладали собі криваві «стежини» через ряди гайдамаків. Ці «прогалини» швидко заповнювалися новими бійцями. Раз у раз пани кидали в очі нападникам картеч, лили на голови кип’яток і смолу.

Хоч як завзято дерлися на приступ гайдамаки, але Шафранський з Младановичем дуже грамотно побудували оборону, тому їм вдалося відбити цей штурм. Колії поверталися на свої позиції, залишивши під валами й у ровах десятки своїх побратимів. Страшне зло затаїли колії на Умань і поклялися будь-що відомстити за цю першу поразку.

Пани вже зраділи від такої перемоги, проте тут вони побачили, що з іншого боку на табір наче лава суне гайдамацька сила. Вдарили гармати. Пани відповіли. З диким криком колії ринули на штурм. Пани їх привітали кулями, камінням, картеччю. Бувалі гайдамаки вже видерлися на вал, розпочали рукопашню. Десятки коліїв із драбиною на плечах кинулися до валу. Гайдамаки не зважали ні на окріп, ні на розпечену смолу, яку лили їм на голови, ні на каміння, що градом сипалося, ні на кулі. Колії перли на ворога завзято з ножами у руках. Падали, але на валі з’являлися все нові й нові братчики. Панам вдалося скинути кілька драбин з гайдамаками, але кольорові гайдамацькі свити вже то тут, то там виднілися на верху валу.

Після того бій уже тривав недовго: жовніри кинулися тікати першими. Це були прості польські хлопи і не хотіли дарма гинути через панів. За ними побігла жидівська міліція. Шляхта билася завзято, але й вони почали відходити з мурів до табору під тиском коліїв.

Окривавлені, чорні від диму, голі до пояса, чубаті, колії носилися по табору мов страшні демони смерті.

Закінчилося під обід. Все було закидане трупами оборонців, однак багатьох було помилувано: Гонта і Залізняк заступилися за тих, хто склали зброю.