Розділ 19

З одного боку, Умань була дуже добре укріплена і теоретично могла б витримати тривалу осаду. Здавати місто повстанцям дуже не хотілося: якщо навіть воєвода не покарає за таке рішення, то у шляхетських колах репутацію Младановича буде назавжди заплямовано.

Однак сувора правда життя криком кричала про те, що здаватися треба негайно, інакше багато людських життів обірветься. У таборі, як і в самому місті, людей було багато, однак вони більше заважатимуть обороні, ніж її підтримуватимуть. Навчених жовнірів катастрофічно мало. Як тільки табір впаде – повстанці зможуть відрізати місто від води річки Уманки – це і буде погибеллю Умані. І Гонта про це чудово знає.

Усі ці думки Младанович висловив своїм помічникам, коли вони усамітнилися у його кабінеті.

– Клята спека доб’є нас швидше, ніж москалі і гайдамаки, – мовивши це, губернатор промочив горлянку добрим ковтком вина.

– Що нам робити? – запитав один із ротмістрів.

Младанович почав ходити по кімнаті.

– У місті надто багато озброєної шляхти – ми не можемо піти проти них. Нам треба позбирати навколо себе противагу. Русини, євреї. Вони хоч і не такі войовничі, але їх багато. Через отців. Так, через їхніх священиків, равинів ми зможемо перетягнути ці громади на свій бік. Наскільки я розумію, вони воювати не хочуть.

– Але ж чи можна вірити Гонті? А якщо він і цього разу збрехав? – знову запитав ротмістр, і його тепер жваво підтримали майже всі.

Младанович похитав головою.

– Ні, він не такий. Гонта не дозволить різанини у місті – я його добре знаю. І до гайдамаків він пішов через те, аби не лити кров. Однак ви праві, сліпо довіряти гайдамакам не маємо права. Розробимо план і узгодимо його з Гонтою.

– А що з табором?

На це питання Младанович довго відповіді не давав, все ходячи по кімнаті. Нарешті мовив:

– Ми нічим не зможемо їм допомогти. Нехай стоять скільки зможуть. Принаймні, всі дізнаються, що Умань боронилася.

Тепер мовчали помічники. Нарешті один із них запитав:

– А люди?

Губернатор відповів сухо:

– А що ми зможемо зробити? Он, ті крикуни, що досі кричать під брамою, – нехай і допомагають. Проте, щось мені здається, що оборонці табору будуть залишені на милість переможців. Єзус-Марія, захистіть цих людей.

До самого вечора пан губернатор товкся по місті: то зустрічався зі священиками, то керував оборонними роботами, то сперечався зі шляхтою і виголошував палкі промови про жертовність, якої вимагає від них Ойчизна. Зрештою, відповіді коліям вони так і не дали…

Додому повернувся пізно. Ні жінка, ні діти, ні прислуга ще не спали – чекали. Хоч яким був змученим пан Младанович, але усіх обділив своєю увагою, а доброю посмішкою і ласкавою мовою розвіяв поволі тривогу, що панувала в домі. За всі ті роки служби пан губернатор навчився тримати свої емоції в кулаці, тож це допомогло йому і зараз. Насправді ж, коли він обіймав своїх дітей, то бачив перед очима сотника Гонту.

– …у вас також є діти.