Розділ V Демони лісу

Хоч зв’язані руки боліли тепер ще дужче, в цілому Казимир почувався трохи краще. Якщо тільки в його становищі, в цій суцільній халепі, існувало «краще» або «гірше».

Зібравши докупи сили, він спробував сісти, спираючись спиною об кам’яну стіну. Після чималих зусиль йому це врешті вдалося. Раптом Казимир відчув, що торкнувся своїм плечем чийогось тіла. Від несподіванки він спершу завмер, а тоді обережно запитав:

— Хто тут?..

— Такий самий нещасний, як і ви, — відповів йому чоловічий голос, в якому відчувався чужоземний акцент.

Одразу після слів пролунало важке зітхання.

Казимир повернув голову, однак збоку виявилась цілковита темрява, тому розгледіти співрозмовника йому не вдалося. Однак, навіть усвідомлення того, що він тут не один полонений, добряче його підбадьорило. Адже вдвох цілком можливо щось придумати.

— Як вас звати? — запитав найманець.

— Джованні Массарі, — відповів той, — я родом з Венеції. Мій брат Антоніо — венеційський консул у Лемберзі... А як звати вас?

— Моє ім’я Казимир.

— Казимир і все?

— І все... Я ландскнехт. Такі не мають ані герба, ані роду.

— Зрештою, в нашому з вами становищі і одне, і друге не має жодного значення, — з гіркотою сказав венецієць.

— Ваша правда, — погодився Казимир, — а як ви тут опинились, добродію? Невже займалися дипломатією в цих лісах?

— Я б посміявся з вашого жарту, але мені не до сміху, — відповів Массарі, — ці потвори полонили мене під час подорожі.

— Хто вони такі? Ви знаєте?

— Стриди... Людоїди. Ззовні вони схожі на людей, але всередині — звірі... Ні, радше демони.

— Давно ви тут?

— Не знаю. Місяць, два... Може більше.

— Намагалися втекти?

— Аякже. Двічі... Після другої спроби ці чудовиська перегризли мені ноги. То ж третьої вже не буде.